Читати книгу - "Русалонька із 7-В та загублений у часі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А хіба вам самим ключа не треба? — не дуже хотіла зв’язувати себе якимись обов’язками чи гостинцями.
— О, мені нічого не варто проходити крізь стіни! — заспокоїв Софійку Ян-Казимир.
Вони прийшли до вузенької кімнатини. Завтрашній вже напіврозчинився і хотів було проникнути крізь двері. Але вчасно згадав, що з панною так не поводяться, і прочинив їх, пропонуючи Софійці дорогу.
— Тут мешкала моя нянька. Вона зберігала ключі від мого улюбленого балкона. Я дуже любив цей балкон! А ще дуже любив свою няньку. Тому не дозволяю забрати із цього дому її останню річ — шафу!
Він запалив свічку («Світло вони пообрізали, мушу знову користуватись цим недогарком»), і Софійка побачила… шафу! Різьблену, з шухлядкою. Правда, надто розвалену, поїдену шашелями. Але точнісінько таку, яка стоїть у її вишнопільській кімнаті!!!
Почувши про цю подібність, Завтрашній аж застрибав од щастя. Він кинувся обнімати Софійку. На якусь мить навіть подумала, що кинувся її душити і що прийшов її кінець.
— Бардзо файно! Шарман! Вері ґуд! — вигукував Ян-Казимир усіма мовами. — О, недаремно я полюбив цю прекрасну Софі! Я відчував! Софі — мій порятунок!
З’ясувалося ось що. Чоловік, який продавав Тадеушеві шафу, стверджував, ніби вона — точна і єдина копія якоїсь особливої, навіть з чарівними властивостями, шафи. «Хтозна, — казав чоловік, — може, власники тієї чарівної шафи колись прийдуть на допомогу?» Чи повірив Тадеуш цим словам, чи ні, але шафу купив, бо справді була дуже гарна.
Малий Казимир змалку іще пам’ятає цей випадок. І вірить у диво, бо раніше світом бродило таки немало чарівників!
Софійка підтвердила: старша посестра-шафа справді чудодійна. З її допомогою можна порятувати кого завгодно і з якої завгодно скрути. Немає нічого простішого!
— І мене, пресвітла панно? — злегка зашарівся Завтрашній. — Соромно сказати, але мене, майже дорослого парубка! Мене — із цих похмурих покоїв! Із цієї, — посмикав себе за нагрудний бант, — ненависної привидової шкури!
— Стривайте, пане Завтрашній! А що сталось?
— Річ у тім, що я… помилився народитися! Загубився в часі! Я прожив не своє, точніше — зовсім нічиє, не заплановане Богом життя. Еге ж, Яна-Казимира не мало бути взагалі! Натомість моє життя десь блукає без мене в світах, десь марно і слізно виглядає мене! Сам же я нічого не годен вдіяти, бо ув’язнений у цьому замковищі. Якщо хтось інший не вирахує моїх справжніх координат і не доставить мене на нове, моє власне місце, — я повік сидітиму в привидах! Ви мене розумієте, файна панно?
Софійка сиділа, як громом прибита, і намагалася зрозуміти. Такої заплутаної справи аж ніяк не сподівалась! Навряд чи можна щось удіяти: як знати, куди переселити нещасного? А що, коли це дівчина, а що, коли навіть сама Софійка? І як виселити незаконного «квартиранта»? І як…
— Спокійно, спокійно! — наказувала чи то хлопцеві, чи то собі. — А що відомо про вас справжнього? Адреса? Ім’я? Вдача?
— Зовсім нічого, пресвітла панно!
Аби зараз удалині не зазвучав табірний гонг, який закликав до підвечірку, вона б, їй-богу, з’їхала з глузду.
— Мені пора, — винувато здвигнула плечима. У відповідь — такі розчаровані й водночас такі повні надії очі!
— Але ви не хвилюйтесь, Казимире! Неодмінно щось придумаємо!
13. В кожного своє…Аби забезпечити собі виправдання, дорогою назад усе ж забігла до Віти. Сказати їй, аби прийшла ввечері по тарілку.
— Ку-ку! Привіт! — Віта саме кришила свиням. — Ось ще нагоду’ курей, нарву кролям, покришу яблука на сушіння… Словом, повправляюсь — і навідаюсь.
— Я думала, вправлятись — це займатися спортом!.. — засоромлено визнала Софійка. — А тобі, бачу, не до гімнастики. Як це все здатна подужати одна людина?
— Та це ще що! — махнула рукою в обмішці. — Проти інших ще й мало! Я й коро’ не пасу: це ро’ менбрат!
— Хто? Медбрат?
— Менбрат: менший брат! Чи ж не ба’: я не люблю говори’ зайвого? Моє правило: більше роби — менше говори!
— Боже, а я відпочиваю, як пані! — щиро совістилась. — А я нарікаю, що мушу забавляти Ростика! Що мама іноді в квартирі прибрати попросить!
— Що ж, кожному своє!.. — якось по-старечому пояснила Віта, наміряючись іти до криниці по воду.
Софійці від цих слів трохи полегшало. Вона б і рада чимось допомогти Віті, але, справді, куди їй братись до таких надлюдських, до того ж малознайомих справ? Тільки нашкодить!
— Авжеж, у кожного своя морока… Наприклад, я — мушу чимдуж бігти на підвечірок!
Он і в Алли Іванівни свій клопіт. Щось там із Андрієм Ігоровичем погиркались. Навіть гуляти своїх підопічних повели на різні майданчики: дівчата на першому квадраті, хлопці — на п’ятому… А в Павлика творча криза. На гуртку за
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Русалонька із 7-В та загублений у часі», після закриття браузера.