Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі"

— Правда,— сказав я.— Стало нудно в тій школі.

— І що ти цим довів?

— Довів, що я людина, яка має право на власну думку.

— Вважаєш, що це треба доказувати?

— Звичайно,— мовив я.— Бо коли добра людина не доказуватиме, що вона добра, гріш ціна її доброті. Коли людина з принципами не доказує своїх принципів, тобто не дотримується їх, гріш їй ціна.

— А може, тим принципам і справді гріш ціна?

— Може,— відповів я.— Але вони мої!

— І з-за тих принципів, яким гріш ціна,— розсудливо мовила Аллочка,— ти псуєш собі життя, не бажаєш учитися, щоб здобути порядне місце в житті, аби пристойно жити, не зможеш і вступити — оце ціна твоїм принципам?

Так міг би сказати мені хтось розсудливо-дорослий, і я зрозумів би його логіку. Але коли таке говорить юна миловидна особа, якій поки що належить бути піднесеною, романтичною, поетичною, може, й трохи безрозсудною й нерозважливою — це вже в людині якийсь гандж, подумав тоді я. Отож ми трохи постояли, трохи щось одне одному сказали; звісно, Аллочка й не заікнулася, про що там її допитував один із слуг диявола з Миколаївської і що він хотів у неї про мене довідатися,— глянули одне на одного, як гідні жалю: вона жаліла чи, власне, засуджувала мене за те, що я переходив у стан безпутних, тих, які нічого в житті добитися не можуть, отже, не можуть бути претендентами на її серце й руку, бо з того числа безпутні вилучаються категорично, я ж жалів її за повну відсутність у ній пориву, за старечу запрограмованість і надмірну впевненість, що чинить вона єдино правильно і що правда в цьому світі тільки така, яка вимірюється її мірильцем.

— Шкода,— по-менторському зауважила Аллочка.— Взагалі, ти хороший хлопець, але став на криву дорогу. І твої батьки тобі нічого не кажуть?

— Мої батьки,— сказав я не без уїлості,— як і я, вважають, що честь людська дорожча тимчасової вигоди.

— Думаю, вони так не вважають,— мовила Аллочка й пішла повз мене, ніби я був дерево чи камінь, на які й уваги звертати не варто.

Отже, я влаштувався працювати кочегаром — саме розпочинався опалювальний сезон. Кочегарка була в довгому підвалі, в глибині якого через отвір навалено купу чорного вугілля. Це вугілля мав підвозити тачкою, висипати біля печі, а тоді лопатою засилати у жерло, яке гоготіло й палало. Ще в моєму розпорядженні була довга коцюба, якою я підгортав чи, власне, запихав далі запалене вугілля, щоб було куди кидати нове. Отож я цим ділом і займався, а коли після роботи сякавсь у хустку, на ній лишалася їдка, брудно-чорна маса. Спецівка й сорочка бували мокрі від поту, обличчя, націловане вогнем, пашіло, і на щоках відчувалися неприємно гострі голки. Перші кілька тижнів я неймовірно втомлювався, і єдиною розвагою для мене було те, що вряди-годи до мене в часи роботи завалювалися Артур із Славком — в перервах між завантаженням вугілля ми вели гарячі, запальні суперечки чи, правильніше, балачки про все на світі. Найбільше при цьому дивував мене Славко, якого я досі мав за реготуна і Артурову тінь, а дружили вони через те, думав я, що Артур каліці співчував. Виявилося щось зовсім протилежне: Артур улягав Славкові значно більшою мірою, ніж той йому. По-перше, Славко в школі вже не учився, він був на першому курсі інституту іноземних мов, хоч різниця між нами була мінімальна, але він уже тим самим ніби ставав вище за нас — він студент, а ми школярі, хоч я вже також не школяр. Славко багато читав і в свої сімнадцять брався за Гегеля, читав греків та римлян, дістав десь дореволюційне видання Спінози, в обласній бібліотеці знайшов книжку Дмитра Багалія “Сковорода — український мандрований філософ”, захоплювався німецькою літературою і відкрив нам Борхерта, Ремарка, Бйолля і Дебліна, яких ми читали запоєм, хоч Гегеля, Канта чи Спінозу утнути не могли.

— Як ти можеш це читати? — наївно питав я.

— Все просто,— казав Славко,— бо я не можу собі дозволити чогось не могти.

При цьому він поморгував оченятами за скельцями окулярів — окуляри почав носити тільки рік тому, і вони йому смішно личили. Його характер найліпше відбивала одна історія, яка сталася із ним у десятому класі. Учителем психології у них був великий оригінал, котрий ходив у костюмі в смужечку і з краваткою-метеликом, відверто вважав своїх учнів бовдурами і ставив усім без розбору самі трійки — притому чинив це з таким зневажливим виглядом, ніби все йому остогидло: і учителювання, і власне дивацтво ставити усім трійки. Якось він викликав Славка, той порядно відповів, але дістав трійку. Тоді Славко голосно, на весь клас, сказав:

— Я не хочу, щоб ви мені ставили трійку!

Вчитель здригнувся і, розтуливши рота, на всі очі видивився на Славка.

— Да? — спитав він.— Ви це серйозно, монсеньйор?

Клас загиготів на “монсеньйора”, а Славко незворушно сказав:

— Абсолютно серйозно, я хочу п’ятірку.

— Дивно,— сказав учитель психології й покліпав очима.— І ви твердо впевнені, що знаєте на п’ять? П’ятірка — це дуже висока оцінка, я сам не впевнений, що знаю предмет на п’ять.

— Ви, може, й