Читати книгу - "Saint Porno. Історія про кіно і тіло"

просто із ввічливості, якщо я насправді цього не відчуваю чи не хочу. Не вітатися, не прощатися, не дякувати, не вибачатися, не бажати хорошого дня, не «будьздоровкати», не вітати нікого з легким паром після душу. Усе це — зайві слова, які певною мірою служать маскою людської несправжності.

Через Симпатиків проходило досить багато людей, які прагнули вільних стосунків, але мало хто там затримувався. Саме тому навколо усього цього створювалось багато інших майданчиків для спілкування — там можна було знайти досить багато «своїх», легких у спілкуванні і цікавих потенційних товаришів.

Тіло

Не любити своє тіло. «Ти ж вчора тільки мила голову?» — завжди питала мене бабця. «Тобі шкода води?» — відповідала я. «Скільки можна оце милити себе!» — далі обурювалася вона. Не митися, не голитися, не вміти делікатно фарбуватися — до цього якось привчали із самого дитинства. Я ніколи не розуміла, чому митися в розумінні моєї бабці, приміром, — це гріх і сором. А потім заходиш у якийсь міський автобус і розумієш, що бунтувала проти бабці ти одна. Решта змирилася. Тіло — не важливе, хоч брудне, хоч страшне і обвисле, — «головне, що всередині». А часто не йдуть думки про філософію і сучасне мистецтво, коли під нігтями бруд.

Але є й інша сторона тілесних бід. Жорсткі стандарти вигляду. Мені, приміром, завжди здавалося, що дівчина зобов’язана бути виголеною. Зобов’язана перед чоловіком, перед суспільством. Що роздягатися, коли в тебе волосся десь — під пахвами чи у паху, — це все одно, що колупатися в носі на прийомі в королеви Великої Британії. Жіночі журнали, фільми, вирвані діалоги протягом усього життя впевнено диктують: це так і ніяк інакше, не задумуйся, просто роби як сказано. Коли довго була десь на морі і я просто не мала як поголитися, мені щодня ставало все огидніше на себе дивитися. Полюбити своє тіло таким, як воно є, я не могла. Мені нав’язувалося, що моє тіло може бути гарним тільки після певних маніпуляцій, а волосся на тілі у жінки — це щось, чого треба позбуватися або соромитись.

До усвідомлення того, що волосся — це не страшно, я прийшла зовсім випадково. Мене спитала знайома, чи не хочу спробувати себе у незвичній фотосесії. Суть була у тому, що сімейна пара фотографів з Санкт-Петербурга у той час саме подорожувала Україною і знімала відверті фотосесії з дівчатами, обіцяла за них дуже пристойну грошову винагороду.

Це була хейрі-фотозйомка. Це коли має бути все натурально. Волосся скрізь. Це було гаряче літо, я два місяці відрощувала волосся. Пам’ятаю, як це було гидко і неприємно, але я просто мала спробувати і подивитись, що взагалі станеться, що це змінить? Чи будуть у мене тикати пальцями і сміятись? Це дивно, бо з одного боку — ти продовжуєш ходити на пляжі, де ніхто не соромиться зовнішнього вигляду, і тобі завжди це так подобалося, але з іншого — ти соромишся тепер свого тіла, бо хоч нічого особливо і не змінилося, але ти вже не відповідаєш якимось стандартам.

Звідки взялись ці стандарти? Хто їх породив? Важко сказати, але я щодня готувалася до того, що на мене будуть дивитися по-іншому, несхвально, ні, навряд закидають каменями, але точно не радітимуть моїй присутності. Не можу сказати, що я коли-небудь настільки була залежною від суспільної думки, як у той момент. Зазвичай суспільна думка була для мене абсолютно по цимбалах. Мені подобалось вивчати її, робити щось всупереч правилам. Знову ж таки — не для того, щоб отримати якусь суспільну реакцію. А для себе, для власного розуміння і розвитку, для складення своєї думки про усталені суспільні норми і поняття. Але не з волоссям. Здавалось би, чого я маю перейматись тим, що про мене подумають абсолютно невідомі мені люди на нудистському пляжі. Але саме тут і зараз, саме тоді, у той момент, мені найменше хотілося привертати увагу, найменше хотілося, аби хтось що-небудь взагалі про мене думав. Я вигадувала різні абсурдні варіанти відповідей, якщо хтось запитає про те, чому я не голюся.

За ті кілька місяців, поки відростало волосся, — мені ніхто жодного разу не поставив того запитання, до якого я так готувалася. Деякі чоловіки робили мені компліменти і жалілись на «цю молодьож» — ненатуральних сучасних жінок, які всі поголівно всюди виголені. Я нарешті подумала, що це, напевне, теж нормально. Що так теж можна. Минуло ще трохи часу, і я зрозуміла, що це взагалі не важливо, ні для адекватних чоловіків, ні для сторонніх, тож і витраченого часу, і дискомфорту воно не варте.

Життя Сексуальності

Після історій з хлопцями з сайту я довго думала про важливу річ, про яку не задумувалась ніколи раніше. Я нічим не займалася, не працювала, час від часу розбавляла нудьгу, працюючи офіціанткою, знайомлячись так із людьми. Але ж офіціантки — це теж проститутки, що обслуговують клієнтів за чай. Вони не продають сексуальні послуги за визначенням, але що сексуальнішою є офіціантка, то краще задовольнить гостей — то більше чайових вона отримає. Це, зрештою, все, що нам варто знати про суспільство, у якому ми живемо, для того аби нарешті почати щось робити, принаймні з власним оточенням.

У якийсь момент я здивовано усвідомила, що сексуальність живе своїм власним життям. Це, напевно, почалося із чорношкірого, який був абсолютно неприємним мені як людина і був просто страшенно вправним у ліжку. Це повторювалось кілька разів. Я робила це начебто за гроші, але мені приносило задоволення це більше, ніж тоді, коли секс траплявся по закоханості, де були і спільні інтереси, і красива зовнішність, і навіть спільне почуття гумору. Сексуальність живе сама по собі, у неї свої критерії, і їй начхати, хто здається тобі візуально привабливим, дбайливим