Читати книгу - "Війни художників"

Сталін повернувся до кімнати. Скинув халат. Окинув оцінюючим поглядом у дзеркалі, що висіло поряд із ліжком, своє старе тіло. У світлі настільної лампи не було видно, що старість уже торкнулася його. Перевів погляд на Віру Давидову. Тамерлан спав із тисячею наложниць, аби зберегти молодість. Він скромніший за Тамерлана. Скільки їх сьогодні у нього? Спробував порахувати, ворушачи губами. Із цією — п’ять. Ні, якщо рахувати вірну служку-економку Вальку Істоміну — шість. Сів на ліжко, відкинув ковдру.

Давидова заворушилася і потягнулася до нього своїм теплим розкішним тілом. Він ліг, витягнув ноги. Вона закинула руку йому на плече, а ногу на стегно, обвивши, як теплий, нагрітий сонцем плющ. Дотик був надзвичайно приємним. А її стегна і ноги гладенькими, наче вкриті лаком.

«Говорять, що Гітлер колись вважав себе художником. Малював на вулиці за пару крон. Художник. Ще не все втрачено. Ще побачимо, як ти зможеш тягатися із сином шевця», — подумав Сталін, перекидаючи приму Большого театру Віру Давидову на спину і розводячи коліном її ноги. Вона посміхнулася йому, не розплющуючи очей, обняла за плечі й притягнула до себе.

20 березня 1940 року, 07 год. 35 хв.

Москва, Ближня дача, Кунцеве

Сталін прокинувся раптово. Він завжди спав дуже довго. Ніколи не прокидався раніше одинадцятої. А сьогодні щось розбудило його. Він розплющив очі й зрозумів, що лежить на спині, а поряд, прихилившись спиною до стіни, схрестивши ноги по-турецьки і зовсім не приховуючи своїх принад, сидить вона — зірка радянської опери Віра Давидова. Сонце золотило стіни кімнати, за вікном щебетали птахи. Вона посміхнулася і нахилилася над ним:

— Йосипе, у нас буде дитинка.

Він здригнувся, його погляд, який відразу став колючим, зустрівся з її усміхненими очима. Маленький і страшний, з віспинами, що раптом стали значно помітнішими, він свердлив її маленькими чорними очима.

— Віро Олександрівно, я більше не бажаю мати дітей і просив би вас подібні речі узгоджувати з нами, — він говорив тихо, крізь зуби, перейшовши на «ви», що свідчило про граничне роздратування.

Вона перестала посміхатися. Злякано втупилася в нього:

— Як це? — запитання вирвалося з горла, губи майже не ворушилися.

— Не ставте ідіотських запитань! Я давав вам ті американські пігулки, що запобігають вагітності, ви користувалися ними? — в його голосі була крига.

— Так, — вона опустила очі. — Забула випити всього кілька разів. Але що ж тепер робити?

— Ви зробите аборт…

— Йосипе, коханий мій, товаришу Сталін! Парткоми лікарень забороняють лікарям робити аборти без серйозних показань.

— Для вас буде зроблено виняток.

— Аборти небезпечні.

— Моя колишня дружина свого часу зробила десять абортів! І не померла! І з вами нічого не станеться!

Вона опустила ноги на підлогу, машинально потяглася до пляшки з вином, що стояла на приліжковій тумбі, налила в бокал до половини і швидко випила. Кілька секунд беззвучно ворушила губами. Нарешті наважилася. Не підводячи на нього очей, ледь чутно сказала:

— Йосипе, я не буду вбивати цю дитину. Можеш робити, що завгодно, — вона притисла руки до серця, потім спробувала обійняти його за плечі. Але він відштовхнув її. Підвівся:

— Ніхто не сміє заперечувати Сталіну! — прошипів крізь зуби, дивлячись повз неї. — Ми говоримо, товаришко Давидова, вам це один раз. І більше повторювати не будемо. Вам зрозуміло?

Він сів на диван, вибив люльку в попільницю. Зламав не дві, а чотири цигарки «Герцеговина Флор», бо розсипав половину тютюну на підлогу. Нервово чиркнув сірником, зламав і сірник. Чиркнув другим. Дивився на неї знизу вгору, і жовті язики полум’я злостиво виблискували в його очах. Сірник погас, і він кинув його на підлогу. Вона взяла пляшку, піднесла до губ і зробила великий ковток, ще один, ще… Кілька крапель стекло по підборіддю. Витерла їх тильним боком долоні. Сталін вирвав пляшку в неї з рук, але схопив хворою рукою і не втримав. Пляшка впала на підлогу і забулькала. Він коротко розмахнувся й іншою рукою дав їй лункого ляпаса. Голова смикнулася. Обличчя вмить стало блідим. Сталін іще раз запитав з погрозою:

— То вам тепер усе зрозуміло? — голос звучав холодно і жорстко.

— Так, товаришу Сталін, — стримуючи ридання, відповіла Віра Давидова і забилася в куток дивана, обхопивши руками коліна. Її очі намагалися знайти на його обличчі хоч тінь співчуття, але дарма. Його обличчя було кам’яним.

Вона, жінка, в яку були закохані мільйони чоловіків у СРСР, для Сталіна значила не більше, ніж перша-ліпша посудомийка. І зараз Віра Давидова не сумнівалася, що знаходиться за крок від смерті. Або, як мінімум, за крок від табору десь на березі повноводної Ангари, де її за пачку цигарок «Біломорканал» буде мати перший-ліпший урка. А що буде з її дитиною?

Сталін задоволено кивнув. З її зляканого обличчя було видно, що вона все зрозуміла. Ось і чудово: ця зваблива тварючка повинна знати своє місце! Натягнув галіфе і кітель. Кілька разів чиркнув сірником, нарешті розкурив люльку і пішов, гримнувши дверима.

«Ми всі чекаємо обіцяного вторгнення. Риби теж чекають».

Вінстон Черчилль

(з розмови з міністром закордонних справ Ентоні Іденом

про можливе вторгнення Німеччини на Британські острови,

березень 1940 року)

11 березня 1940 року, 19 год. 10 хв.

Лондон