Читати книгу - "Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття"

Для українського інтелектуала Захід уособлював не тільки вільні, демократичні суспільства з вищим рівнем життя, а й сховище досі обмеженого духовного багатства і культурних здобутків. Для першого покоління українських письменників, яким випало у ті роки вільно доступитися до цього світу, Захід став однією з ключових тем. У пострадянській українській прозі, зусиллями героїв-інтелектуалів, український читач знайомиться із Заходом. Український інтелектуал як сполучна ланка між знову доступним Заходом і українським народом стає ще одним новим прототипом, який часто з’являється на сторінках пострадянської української прози. Зокрема, вісімдесятники прищеплювали Захід у пострадянську Україну, посилаючись у своїх творах на західні ідеї та особистості, відправляючи насправді своїх героїв-інтелектуалів на Захід і ділячись із читачем своїми спостереженнями про колись заборонений, а тепер несподівано відкритий світ.

Бажання «наздогнати» Захід спричинилося до великої кількості західних артефактів у прозі, яка з’явилася в Україні у перші роки незалежності. Ці артефакти представляли щось нове й модне і були покликані якось вирівняти вибоїстий шлях, яким мусило ступати пострадянське суспільство, виборсуючись зі своєї відрубної відсталості. Поглинання інформації, що його описав згаданий вище Іздрик, в новому мистецтві України супроводжував потік відомих імен і назв західної високої і низької культури. У «Польових дослідженнях з українського сексу» Оксана Забужко уважає за свій обов’язок згадати культурні-просвітницькі західні заклади, як-от Інститут перспективних російських досліджень імені Кеннана у Вашингтоні (DC), МоМА, Чиказький інститут мистецтв, «ПЕН-клуб», журнал New Yorker, а також Times Literary Supplement. Вона також тлумачить своїм читачам поняття «eat-in kitchen» і знайомить їх з товарами широкого вжитку, відомими під назвою «Oil of Оlау». Згадуючи у своїх романах раз по раз Райнера Марія Рільке, Юрій Андрухович, окрім цього, нерідко кидає ті чи ті імена, переплітаючи між собою високе й низьке, а також західне й радянське, що часто викликає комічний ефект; показовими прикладами цього є запрошення, що відкривають свято і семінар, відповідно, в «Рекреаціях» і «Перверзії». Так, у програмі свята Воскресаючого Духу нарівні з виступами українських народних ансамблів і рок-гуртів анонсовано перегляд французької стрічки «Емануель-4» у жанрі м’якого «порно». На семінар у Венеції у «Перверзії» запрошено, зокрема, Франсуа Міттерана, Джорджо Армані, Джоді Фостер, Оксану Баюл, Віма Вендерса, Вольдемара Жириновського, Френка Костелло, Елвіса Преслі, Елвіса Костелло і Салмана Рушді; унаслідок цього десь углибині душі виникає відчуття, що в особі цих гостей з’являються і зникають імперії і вимальовується натяк на вступ України в процес ґлобалізації. У рамках вивчення на сторінках «Московіади» противенства радянського (російського) і європейського світів Отто фон Ф. пов’язує німецькі та російські імена, витворюючи на їхній основі якихось покручів: Конрад Клаузе Еріх Дзержинський, Райнер Анзельм Віллібальд Кіров і Вольфганґ Теодор Амадей Ленін.

Іноді західні артефакти з’являються для того, щоб описати характер, показати нам його (або її) знайомство із Заходом. Ми дізнаємося зі слів Перфецького про те, що у нього були повні колекції альбомів Тома Вейтса, Лу Ріда та інших гігантів західної альтернативної музики. Герой Володимира Діброви Бурдик любить «Deep Purple», а герой Юрка Ґудзя згадує Алана Ґінзберґа. У романі Костянтина Москальця «Вечірній мед» наратор слухає «Pink Floyd» і Баха і курить «Gauloise», «улюблені сигарети Алена Делона». Крім того, в романі Москальця герої часто-густо обговорюють українську й західну культури одночасно, змішуючи імена із західної високої і поп-культури з іменами своїх сучасників-українців; це спроба силою примістити українську культуру та її представників у європейську традицію, хай вони і були закриті від неї стільки років. Згодом наратор натрапляє на «The Doors» Джима Моррісона, пісенна лірика якого цитується в романі. Москалець зображує Моррісона якимось янголом, приятелем українських письменників, знову підкреслюючи бажання бачити українську культуру поміж західних.

Думки про Захід, утім, часто зводяться до кліше, бо ж справжнього контакту з цим регіоном бракує. У новелі Євгенії Кононенко «Special Woman» бідна мати-одиначка Неля Тимченко, київська інтелектуалка, розважає над шлюбом за домовленістю з жителем Заходу. Перш ніж зустрітися з обранцем, данцем, вона та її син діляться уявленнями про цю західну країну:

— Ти знаєш щось про Данію? — запитала вона сина.

— Звичайно! Це країна LEGO! Товарний штрих-код — 57.

А Неля уявила старий будинок, на зразок описаного Андерсеном в однойменній казці, картини, шкіряні крісла, великий письмовий стіл і книжкові шафи від підлоги до стелі[43].

Обидва цих образи Заходу повністю засновані на стереотипах, хоча вони і різняться між собою, і свідчать про те, що знань про Захід насправді обмаль, і бракує їх навіть інтелектуалові з української столиці.

В «Special Woman» і романі «Імітація» Кононенко виводить українських інтелектуалок як посередниць між представниками Заходу, які надають гуманітарну допомогу Україні, і тими, хто врешті-решт цю гуманітарну допомогу отримує; вони працюють у Києві на міжнародні фірми, які займаються стосунками Сходу і Заходу. Своєю зовнішністю, рафінованістю й інтелектом ці жінки приваблюють іноземних чоловіків, які тепер живуть у Києві, і залучають їхні гроші на благо українського народу. Ця ідея української інтелектуалки, що править за міст для західного світу, представлена також у здебільшого автобіографічних «Польових дослідженнях з українського сексу» Забужко. Як і сама Забужко, нараторка в романі подорожує на Захід, репрезентує і розповідає там про свою країну, налагоджує контакти з тамтешніми інтелектуальними колами. Такий образ української інтелектуалки посідає чільне місце у пострадянській українській прозі, написаній жінками.

Проза Юрія Іздрика теж багата на згадки про джерела західної високої культури і поп-культури. Роман «Воццек» містить