Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

що обличчя доньки Карпілія раптом залив гарячий рум’янець. Видно, хоче щось сказати, лише соромиться, — отож Аецій, перш ніж її обійняти, ще мить почекає, доки вона озветься. Довгі чорні вії дійсно соромливо опадають на гарячково і водночас радісно сяючі очі, — мовить однак без жодного змішання, вільно, відважно, наче це не перша її любовна ніч, а сто перша.

— Казали готські жінки, що з римлян небагато потіхи в ліжку. Бачу тепер — брехали — або ж це ти один такий…

Не закінчила і не прагнула вже відповіді.

8

У високому конічному королівському наметі, як завше, повно було диму і найогидніших запахів: особливо ж відразливий сморід виділяли свіжоздерті, а вже надгнилі звірячі шкури, що ними були оббиті внутрішні стіни намету. Але Аецій мав уже в минулому досить часу та нагод, щоб призвичаїтись до всіх особливостей домашнього життя короля Ругіли — ба більше, йому справді прикро від думки, що через кілька днів він назавжди розлучиться з цим життям, повертаючись до свого колишнього світу, поміж людей та звичаї, від яких упродовж років геть одвик і з якими, здавалося, ніщо вже його не поєднувало, крім що далі, то неясніших спогадів молодості. Рим, Равенна, дружина, син, якого він бачив не більше трьох разів, — війни Констанція за Галлію, спадок поганської Роми, Христова наука і її панування над світом, — це все видавалося йому дуже далеким та імлистим, хоч і не зовсім ще чужим: відчував, що, коли туди повернеться, тяжко йому буде змусити себе до засад і вимог колишнього життя. А тут, попри сопух, від якого усе ще завжди злегка паморочиться голова, все таке просте, легке і зрозуміле… як він відчував, таке відповідне усій його істоті, — хоч би і цей день, наприклад!

Цей день розпочався шаленою погонею за людьми одного зі збунтованих вождів, що, під’юджений віроломним королівським братом Оелорсом, напав на кращі стада Ругіли, пастухів повбивав, частину овець бездумно перерізав, а решту погнав у напрямку міста Сопіани, щоб якнайшвидше продати їх римським купцям із Норіку. Лише близько полудня король і ті з його людей, що мали найкращих коней, побачили за якісь сто стадій перед собою величезну хмару куряви, здійняту стадом, яке гнали старою римською дорогою Геркулія-Сопіана. З диким виттям, не рахуючи, скільки їх, переслідувачі кинулись на вісім сотень вершників збунтованого вождя: у заядлій битві найбільшу відвагу, а, головне, величезну силу руки проявив римський заложник, що бився пліч-о-пліч із Ругілою та не відходив од нього ні на крок. Спершу перевага була на боці атакованих, але через якийсь час почали над’їжджати все нові громади королівських людей, стадо відбито, більшість утікаючих людей повбивано — але Ругіла цим не вдовольнився. Довідавшись, що сам збунтований вождь з усіма своїми жонами і дітьми став на постій у малому містечку над берегом озера Пелсо[10], — невтомний і неситий помстою Ругіла помчав зі своїми людьми на захід, до озера, — містечко (одне з нечисленних римських поселень, які ще чудом зосталися у дощенту сплюндрованій гунами Валерії) зрівняв із землею, а вождя, який замкнувся у християнській святині, спалив живцем разом із жонами, дітьми, християнськими священниками і всією церквою…

Римський заложник брав якнайактивнішу участь у всій цій виправі на містечко і спаленню церкви, завдяки чому здобув цілковиту прихильність короля, зрештою, давно до нього ласкавого. Особливо ж захопили владаря гунів, так, що він майже на землю падав від радісного дикого сміху, — сила мужності, певність ока та плеча римлянина: коли ґвалтовано схоплених у містечку жінок, жоден гун не міг похвалитися стількома надпочатими дівицями, як він; коли взятих живими людей збунтованого вождя прив’язувано до дерев і стріляно до них з луків із великої відстані, — теж ніхто йому не дорівнював у кількості влучних пострілів. Але це ще не все: коли вже поверталися до королівського табору, саме перед заходом сонця несподівано трапилася чудова можливість полювання: з лісу зненацька вибіг величезний вепр і, перш ніж устиг, ховаючись у високій траві, здолати шмат вільного простору, уже кілька войовників перебігло йому дорогу. Троє з них впали під ударами могутніх ікол, четвертий, вправно кинувши списа, пробив тварині око, а потім у смертельному змаганні вручну повалив її прицільним і сильним ударом короткого меча. І знову був то римлянин — король Ругіла довго не міг отямитись від захвату: давно вже його знав, любив і захоплювався, але чогось такого не сподівався навіть від нього! Запросив таля до себе на вечерю, власноруч розділяв кусні тут же в наметі печеної баранини і подавав найкращі шматки римлянинові — врешті вшанував його найвищим знаком монаршої ласки: наказав зостатися на ніч у королівській юрті.

Малі скісні очі Ругіли перемінялися на вузесенькі шпарки, коли вони з-понад смішно виступаючих вилиць задоволено і захоплено свердлили гарну дужу постать Аеція. Уся дрібна постать владаря гунів дивацько корчилася щасливим сміхом, який раз-у-раз перебивали радісні вигуки: о, недаремно він, могутній король Ругіла, вподобав цього молодика… Він давно вже позбувся всіх інших римських заручників, чи то вимінявши їх на своїх товаришів, захоплених римлянами в полон, чи то постаравшись, щоб випадкова нагла смерть наздогнала їх у безкраїх, порослих високою травою Паннонських рівнинах. Лише цього єдиного залишив біля себе, не бажаючи виміняти його хоча б і на трьох найхоробріших гунських воєначальників. Бо хто ж із його народу так володіє мечем і списом, як римлянин? і хто ж із римлян має таке око, вухо і нюх, як гун? тримається на коні як син степів? Ніхто… ніхто… лише один-єдиний Аецій..

І який римлянин зумів би так швидко вивчити мову гунів, як він?… Заручник навіть часто співає біля вогнища дикі протяжні гунські пісні…

— Заспівай щось і тепер, сину мій… Ні, ні… краще щось розкажи… щось кумедне і повчальне водночас… Невдовзі ти нас покидаєш, не відмов же королю Ругілі, що тебе одного з-поміж усіх людей називає своїм приятелем…

Одна