Читати книгу - "Корида"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Не впізнаєш?
Пес махнув хвостом, проте гавкати не переставав, аж доки Серпан підійшов до нього зовсім близько й погладив за вухом. Барсик зразу затих і ніби аж усміхнувся.
Вони пішли до дверей старезної (ніхто в селі не пам’ятав, коли її збудовано) хати. Василь натиснув на клямку…
У сінях темно, під ногами незвична тужавість долівки, в повітрі — ні з чим не зрівняний запах старої глиняної хати. Навпомацки знайшли двері до кімнати. Сутінки.
— Марусино!
Тиша.
В кімнаті нікого. Невеликі вікна за пожовклими завісками, стіл, телевізор, два ліжка, одне під вікном, а друге під глухою стіною, на тому ліжку, що під вікном — чорпа цеглинка гучномовця і тиха, ледь чутна музика: “Тиша навкруги… Лиш любов сія. І твоя й моя…” На стінах порозвішувано родинні фотографії разом з образами, а праворуч від дверей — піч, велика сільська піч.
Серпан зняв напівпорожній рюкзак (у ньому — бляшанка Івасів пряного посолу, Маруся любила таку рибу, як сказала дружина, а в село її не завозили, паличка копченої ковбаси, три порожні трилітрові слоїки для консервування), поставив його під стіл. Роздягнувся сам, зняв джинсову куртку з Андрійка. Сіли на лаву. “Тиша навкруги. Сплять рясні сади. Лиш любов сія, і твоя й моя…”
І от рипнули сінешні двері. І вже Маруся на порозі.
— Ой… Це ти, Василю? А Андрійко як виріс! Я чую — Барсик розривається. Хто б це, думаю. Я на городі поралась.
Сіла на стілець біля столу і дивилася зворушено.
— Я й сама тільки додому прийшла. Зранку в школі… — Маруся прибиральницею в школі. — А оце прийшла… Ну, як ви там? Письмо моє получили?
І, не чекаючи відповіді, підхопилася, звідкись дістала пляшку, яйця, сало, огірки.
— Сідайте до столу.
— Ти написала, що хата протікає. Я сьогодні тобі підлатаю…
— Не треба, Василю. Я сама. Вона вже й ие тече. Я замастила. Тобі ж у понеділок на роботу? Відпочивайте. Спасибі, що приїхали.
Андрійко підійшов до гучномовця на ліжку. “Маки червоні. Вогні на пероні…” Зробив музику трохи голосніше, потім узяв чорну коробочку до рук, і пісня раптово урвалася.
— Він у мене тільки на ліжку грає, — пояснила Марусина. — Вже з півроку. Тільки на ліжку або на теплій печі. Старий він уже. Ще мама купували…
Андрійко поклав гучномовця знову на ліжко.
“Маки червоні. Юначе безсоння…”
— А козенята ваші де? — несміливо спитав син.
— А там за хлівом припнуті. У сусідки коза здулася, а козенят я в неї купила. Малі, а понятливі. Якби їх хто потренував, то були б такі, як ми, розумні.
Марусина налила по чарці, але Василь зволікав пити. Тихий дзвін у вухах, і серце ніби аж стогне… “Перевтомився. Треба відпочити. Від усього відпочити. І, може, навіть треба випити. Розслабитись…”
— Андрійку, сідай до столу, їж.
— Не хочу. Я до козенят…
— Поїж, синку, а потім до козенят.
Маруся й собі налила трохи горілки, випила. Дивилась на Василя і розповідала тихо, ніби навіть і не йому, а комусь третьому:
— А вчора миша у стіні дірку проїла. І так високо. Бачиш? — показала на пляму на стіні коло вікна. — Я її пластиліном заліпила. Пластиліну не прогризе. Подавиться. Він на зубах в’язне. Я попробувала — такий гидкий.
Раптом рипнули двері, і на порозі з’явилася стара Явдоха.
— О, в тебе гості, Марусю… З приїздом.
У сірому чоловічому піджаку, в довгій коричневій спідниці, в величезних чоботях, вже стара і згорблена, але дитинно жвава Явдоха подибуляла від порога, подала руку Василеві, для Андрійка видобула з кишені карамельку, сіла па ліжко.
— Марусю, ану включи телевізор. Може, він уже віддихнув і знову робитиме.
— Та ні, Явдохо, щось у ньому поламалося… — але підійшла і клацнула вимикачем, а Явдоха вела далі:
— Може, віддихнув і знову робитиме. Колись у мене так було — насапалася на буряках, прийшла до хати, а спина не моя, руки не мої… Старий каже, ти б свині щось дала, а я не можу. Лягла, віддихнула, чую — оживаю.
Але телевізор мовчав.
— А ти в них не понімаєш? — запитала Явдоха Василя. — Постукав би ти його де треба…
Але Василь на телевізорах не розумівся.
— Він у людях знає, де й що, — сказала Марусина.
Явдоха чомусь скрушно захитала головою, поправила на голові хустку.
У цей час знову рипнули двері, і до кімнати зайшов старий дід у фуфайці, голосно сказав, кашлянувши поважно:
— Я — Никодим, у роті дим, а в руці чарка. Доброго дня вам. Бачу, до Марусі гості приїхали, дай, думаю, зайду.
Підійшов і сів поруч з Явдохою.
А слідом за Никодимом — Семен на рипучому порозі, сусід Марусин. Привітався і сів просто на підлогу біля дверей. А за Семеном — Іван Чорнобай, сів на лаву,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Корида», після закриття браузера.