Читати книгу - "Моє сторіччя"

цих нестерпно нудних документах, малював під час найбільш нестерпних засідань, малював, докоряючи нам, — французький корабель «Шарль Мартель» і французькі ж броненосці першого класу, серед яких і «Жанну Д’Арк», а потім новозбудовані російські броненосці «Петропавловськ», «Полтава» та «Севастополь», зображав їх як потужну морську силу з усіма захисними баштами та іншими нововведеннями. Бо інакше що б ми могли протиставити англійським дредноутам до того, як закони про флот не дозволили нам урешті діяти? Хіба що чотири броненосці класу «Бранденбург», і це все. Але ті мої нотатки з описами всіх можливостей гіпотетичного ворога — у цьому ви, мій любий друже, зможете переконатися з доданого мною матеріалу, — це вже не просто нариси, а цілком готова наша відповідь: тут ми вже фактично пливемо у водах Північного та Балтійського морів, швартуємося у Кілі, Вільгельмсгафені чи Ґданську.

Я знаю, ми втратили багато років. Наші люди, на жаль, були не надто тямущі у rebus navalibus[6]. Ми мусили розвинути у простому народі зацікавленість або й справжнє захоплення мореплавством. Слід було створити морський клуб, прийняти відповідні закони. І тут я мушу зазначити, що англійці — точніше, мої любі англійські кузени — мимоволі допомогли нам, коли під час англо-бурської війни — ви ще пам’ятаєте це, мій любий друже — геть незаконно змусили два наші кораблі зайти в порт біля східноафриканського узбережжя. У нас усі страшенно обурилися цим. І це допомогло в рейхстазі. Тоді викликала шалену реакцію навіть моя репліка: «Ми, німці, повинні протиставити англійським дредноутам наші броненосці “Безстрашні”». (Так, так, любий друже Ойленбурґ, я знаю: моєю найбільшою спокусою завжди була і є телеграфна агенція Вольфа[7]).

І ось перші здійснені мрії вже вирушили у плавання. А далі? Далі всім буде займатися Тірпіц. А мені залишається моє святе задоволення — продовжувати малювати на папері лінкори та броненосці.

Ну а тепер серйозно, повернімося до мого письмового столу, — ви ж знаєте, що я сиджу за ним у сідлі, постійно готовий до атаки. Після щоденної ранкової прогулянки на коні я мушу увічнити на папері сміливі сцени боїв нашого юного флоту із ворогами, бо ж мені відомо, що Тірпіц, як і я, робить ставку на великі кораблі. Ми повинні ставати швидшими, мобільнішими, завжди готовими дати відсіч. Тож мені спадають на думку відповідні ідеї. Часто я почуваюся так, ніби під час моєї творчої праці у мене з голови просто вистрибують велетенські кораблі. Наприклад, учора численні важкі крейсери, такі як «Зейдліц» чи «Блюхер», спершу з’явилися в мене перед очима, а потім зійшли з-під моїх рук на папір. Я бачив перед собою в кільватері цілі ескадри. Серед них усе ще бракує великих бойових суден. Саме тому підводні човни можуть ще зачекати, принаймні так вважає Тірпіц. От якби лишень ви, мій найкращий друже, світла голова і шанувальник мистецтв, як колись, були поряд зі мною! Якими пророчими і сміливими були би наші розмови. З якою готовністю я би заспокоїв усі ваші страхи. У кожному разі, любий мій друже Ойленбурґ, я хочу бути правителем-миротворцем, але добре озброєним миротворцем…

1912

І хоча я тоді заробляв собі на життя як береговий робітник у гідротехнічному управлінні Потсдама, однак ще й писав вірші — про близький кінець світу і про те, що смерть розправила над усіма нами свої крила, — а отже, був готовий до будь-яких страхіть. Це сталося в середині січня. За два роки до того я вперше побачив його виступ у казино «Ноллендорф» на вулиці Кляйста, де по середах вечорами збирався «Новий клуб». Потім я їздив туди все частіше, щоразу, коли міг знайти час на таку довгу мандрівку. Мої сонети не були особливо популярними, а от не чути про нього було практично неможливо. Згодом я знову мав нагоду випробувати на собі силу його слів — у «Неопатетичному кабаре». Там були ще Бласс і Вольфенштайн. Його вірші проходили повз мене галасливими колонами. Цей марш монотонних монологів, який вів просто до бійні. Але потім дитина-велетень вибухнула. Це скидалося на минулорічне виверження вулкана Кракатау. Тоді він уже дописував до видання Пфемферта «Акціон»; приміром, відразу після Марокканської кризи, коли все вже перевернулося догори ногами і ми майже почали сподіватися, що незабаром станеться вибух, він написав свій вірш «Війна». У мене досі у вухах дзвенять слова:

Незліченні мерці в очереті лежать під водою, Білі смерті птахи накрили їх тінню блідою…

У нього взагалі часто вживалося чорне і біле, особливо біле. Тож нічого дивного, що він знайшов єдину чорну пляму на безкінечному білому полі замерзлого ще кілька тижнів тому Гафеля, — ця чорна діра ніби чекала