Читати книгу - "За двома зайцями"

Секлита. А та­ки, не­бо­го, до неї б вам обер­ну­тись не ва­дило; єй-бо­гу, спа­сибі ска­же­те!

Явдокія Пи­липівна. Що-бо ти, справді, сест­ро, вер­зеш? Рівняєш Про­ню, що ро­зумні на весь По­дол, до якоїсь най­мич­ки!

Проня. Хіба їй ро­зум за­ва­дить!

Секлита. Ду­же ви за­но­си­тесь пе­ред тіткою, та цур вам! Ко­ли пляш­ка й чар­ка на столі, то й годі! По сій мові будьмо здо­рові! (П'є). Ви­пий­те хоч до ме­не, Про­ко­пе Сви­ри­до­ви­чу, ви­ку­шай­те! Ви­ба­чай­те, що по­хо­пи­ла­ся пе­ред ха­зяїна, бо пе­лька зовсім за­сох­ла.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та це вже тре­тя.

Проня (до ма­тері). Що ж це ви зі мною ро­би­те?

Явдокія Пи­липівна. Та я поп­ро­сю…

Секлита. О? Тре­тя? А я й за­бу­ла лічи­ти! Ну, ви­ку­шай­те ж! (На­ли­ва і по­дає).

Прокіп Сви­ри­до­вич. (ди­вить­ся з стра­хом на Про­ню). Та во­но ко­неч­не… (Прос­тя­га бо­яз­ко ру­ку).

Проня (до ма­тері). Гос­по­ди, що ж це? І він поч­не частувати­ся?

Явдокія Пи­липівна. Годі, годі, Сви­ри­до­ви­чу! Не ду­май!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та од­ну… уже б час…

Секлита. То це вже вам і чар­ки не вільно ви­пи­ти? Ха-ха-ха!

Прокіп Сви­ри­до­вич. (ози­рається і чу­ха по­ти­ли­цю). Од­ну б!

Проня. Бо це не ши­нок.

Секлита. Хіба в шин­ку тільки й п'ють?

Проня. Раз у раз у шин­ку, а в об­ра­зо­ва­них до­мах тільки до обіду! (Бе­ре пляш­ку й чар­ку).

Секлита. Та не беріть-бо, а кра­ще підіть, Пронько, до пе­карні, та розідміть са­мо­ва­ря для тітки, та й при­несіть!

Проня. Не діжде­те!

Явдокія Пи­липівна. Що це ви, сест­ро, ви­га­дуєте? Щоб моя доч­ка після пенціона та по са­мо­вар хо­ди­ли?

Секлита. Ру­ки не од­па­ли б!

Явдокія Пи­липівна. Після пенціона?!

Проня аж трем­тить од злості.

Прокіп Сви­ри­до­вич (до Проні). Дай мені пляш­ку й чар­ку; я замк­ну. (Бе­ре, на хо­ду п'є дві чар­ки і за­ми­ка в шафі).

Секлита. Пенціони, пенціони. Три дні бу­ла десь за попих­ача та й прин­диться! По­ту­рай­те ще більш вашій Прісьці! Во­на вам з ве­ли­ко­го ро­зу­му у го­ло­ву ввійде!

Проня. Не смійте ме­не зва­ти Пріською! Не вам ме­не вчи­ти! Мушт­руй­те свою Га­лю!

Секлита. Чи ба! Та як­би моя доч­ка так ко­вер­зу­ва­ла, то я б їй, пся­юсі, так нак­ле­па­ла по­ти­ли­цю отим ко­ши­ком, що во­на б до но­вих віників пам'ята­ла!

Проня. Оту й товчіть, а ме­не вже вче­но!

Секлита. Вчи­ли вас, та ма­ло: прий­деться ще до­учу­ва­ти!

Явдокія Пи­липівна. Не ва­шо­го, сест­ро, ро­зу­му діло!

Проня (до ма­тері). Та поп­росіть її на вис­тупці!

Прокіп Сви­ри­до­вич (вер­та­ючись). Ви, Сек­ли­то Пи­ли­пі­в­но, що інше, а ми що інше!

Секлита. Я що інше? А що ж я та­ке? Га? Хіба не знаємо, які ве­ликі па­ни бу­ли Сірки? Ад­же ж ста­рий Сірко, ваш ба­ть­ко, м'яв шку­ри і з то­го хліб їв! Я тор­гую яб­лу­ка­ми і з то­го хліб їм, і ніко­го не бо­юсь, і до­ка­жу на всі Ко­жум'яки, що ніко­го не бо­юсь, навіть ва­шої ве­ли­ко­ро­зум­ної Пріськи! (Б'є ку­ла­ком об ку­лак).

Проня. Не зля­ка­лись і ми вас, бо ру­ки ко­роткі!

Секлита. До та­ко­го но­са, як у те­бе, то й ко­рот­ки­ми діста­ну!

Проня (крізь сльози). Що ж це та­ке? Улізла у ха­ту, на­смерділа гни­ли­ця­ми, горілкою та ще й лається?!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Гур, гур, гур! Те­пер, Про­ко­пе Сви­ри­довичу, бе­ри шап­ку та й тікай мерщі з ха­ти! (За­ти­ка ву­ха).

Явдокія Пи­липівна. Чо­го це ти зду­ма­ла дорікать мою доч­ку но­сом! Який же в неї ніс? Який? До­ка­жи!

Секлита. Як у чаплі!

Проня. Ви­женіть її, ма­мо! Во­на з п'яних очей не знать що…

Явдокія Пи­липівна. То в твоєї доч­ки ніс, як кар­топ­ля, як пе­че­ри­ця! І в тво­го чо­ловіка був ніс, як ко­пи­ця розверн­ута!

Секлита. Ти мо­го чо­ловіка не чіпай! На моїм чо­ловіку ніхто вер­хи не їздив; він не був та­ким хам­лом, як твій чо­ло­вік!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Яке я хам­ло?

Проня. Во­на всіх лає, ота пе­ре­куп­ка! Женіть її звідси!

Секлита (схоп­люється). Ме­не гна­ти? Сек­ли­ту Ли­ма­ри­ху гна­ти? Ах, ви ж, чор­тові не­до­пан­ки, панське сміття! Перев­ертні дур­но­го­лові! Доч­ка їх дур­на во­дить за но­са, га­ня на ор­чи­ку [4], як цу­циків, а во­ни й гу­би розвіша­ли!

Проня. Гетьте за­раз звідси! За­ли­ли очі! Гетьте з ха­ти!

Секлита. Ти ще, ше­лихвістко, на тітку так смієш крича­ти?! Та я те­бе як маз­ну оцим ко­ши­ком!

Проня (отсту­пив­ши). Хим­ко, Хим­ко! Же­ни її, оцю п'яну!

Секлита. Як? Сек­ли­ту Ли­ма­ри­ху? Та я вам усім тут полат­аю ваші панські мор­ди! (Бе­реться в бо­ки).

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ой, ли­хо од неї ста­неться!

Явдокія Пи­липівна. Чи ти при умі?!

Проня. Вон, вон! Муж­ва не­ми­та!

Секлита (дає Проні ду­лю). На з'їж, чор­но­гу­зе! (Ве­лич­но ви­хо­дить з ко­ши­ком). Пху на вас всіх!

Т і ж без Сек­ли­ти.

Проня (пла­чу­чи). Ось який ваш рід!

Явдокія Пи­липівна. Та й вам би не го­ди­лось так, ад­же тітка.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Сест­ра ма­тері…

Проня. То й цілуй­тесь з нею!

Явдокія Пи­липівна. Стид­но, до­ню!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та й гріх-та­ки!

Явдокія Пи­липівна. Та­ки ду­же її зо­би­ди­ли: більше сю­ди й не прий­де!

Проня. Ба­ба з во­за - ко­билі лег­ше!

Прокіп Сви­ри­до­вич. А як ста­не вас по По­до­лу сла­ви­ти?

Явдокія Пи­липівна. Щоб вам не діста­ло­ся!

Проня. Ой, бо­же мій, ще й допіка­ють! Мов­ча­ли