Читати книгу - "Green Card"

вчора сновигали люди, ревіли корови, іржали коні, бурчали трактори. Різкий запах силоса й смачний дух горохвяної каші запам’ятались назавжди. Бабуся часто брала мене з собою, бо в садочок не ходив, а батьки в школі до вечора. Дід робив ще й на свинарні, тому на ферму ходили більше вдвох. Запилюжений автобус, повний доярок, підбирав на зупинці й колихався за село. Там відкривався цікавий світ.

Довжелезні ферми, повні корів, розчіпчені, замурзані доярки, що цуприкували важезні тачки з кашею, завжди п’яненькі фуражири. Лайки, деколи бійки. Життя вирувало.

Бабуся ходила між рядами, щось пильно видивлялась, я плентався поруч, пильнуючи, щоб не впасти у транспортер для гною. Потім ішли в пункт. Мікроскоп, купа блискучих скелець – заняття на пару годин. Далі знову до корів. Ось «лава» бабусиної сестри, Марії. Вибирає найкращу корову, декілька швидких рухів – і півлітра теплого молока з величезною піною солодкувато пахнуть, забивають дух.

Тепер тільки руїни й купи покидьків у сухому торішньому бур’яні. Не забуду дідове лице, коли довжелезні скотовози рушали на бійню. Племінних, тільних, первісток – усіх. Вологі сумні очі поблискували між дерев’яними решітками.

Ще тиждень рикали бульдозери, валячи стіни, розрівнюючи фундамент. Шифер зняли, цеглу позбирали й кудись вивезли. Десятки років людської праці стали купками непотребу. Доярки вимирали, отруєні аміаком, підірвані важезними теліжками, застуджені вічними протягами. Ферма зникла, забравши молодість і життя в села.

Та хай йому – Гена знову закурив. Ядучий дим продирав до печінок. Авто петляло, гепало, підстрибувало. Гена тихо матюкався, зловивши чергову яму. Похитуючись, дістались райцентра. Цегляний завод зустрів іржавими подертими воротами і тічкою брехливих собак. Хвилин десять сновигали по території, поки із закіптюженого ангара вигулькнуло декілька неголених облич.

– Вам що?

– Цегли огнєупорної хотіли взять. Є у вас таке?

– Ідіть до кантори, там виписують.

Поки тато домовлявся, я роззирнувся. Поколупаний кар’єр, бульдозер, іржавий «газон» – нічого цікавого.

Десь узялись двоє запацьорених дядьків.

– Кірпіч берете?

– Да.

– Ми тут грузим. Обичний?

– Що?

– Ну, кірпіч обичний чи огнєупорний?

– Мабуть, огнєупорний.

– Тоді оно купа.

Підійшов Гена.

– Мужики, як мені краще під’їхать?

– Зроби отам круг, за купою, і якраз задком до куба.

– Ага. Де батько?

– Пішов платить. Оно виходить.

Тато йшов з опецькуватим низьким дядьком у камуфляжній куфайці.

– Грузим, бригадір?

– Грузим. – Дядько потер червоного носа.

Мужики швиденько нагрузили, і ми рушили додому.

Муляр прибув наступного дня.

– Що там, Сірьожка, Гута стоїть? – Дід завжди радий побалакать.

– А що їй буде.

– Там, видно, і людей вже нема.

– Остались старики, та я, і ще в центрі Петро – ото й усе. Шалиною заросло, наче в лісі живемо.

– А раньче і люди жили, і ферма була. Я ж там робив.

– Знаю. Малим до матері бігав, а у вас віз з конем – часто нас катали.

– Було, було. Оце, дивись, Сірьожка, таке в нас діло. Вийде щось чи нє?

– Як робить, то вийде.

Дядько Сергій ходив навколо діри, присідав, щось прикидав.

– Це тут, груба була?

– Груба і плитка. Знаєш, як колись мурувалось.

– Це добре, що розваляли. З ноля краще робить.

Я підсобник муляра. Колотимо роствор. Дядько відміряє скільки цементу, скільки піску. Лопата важка, цемент із сірого потроху перетворюється на густий кисіль. Підношу цеглу, тягаю цемент. Сірьога викладає низ, поволі піднімаючи цегляну стіну. Спочатку робили мовчки, потім розбалакались. Його син, старший за мене на два роки, так що вчились разом. Підношу по п’ятьдесять цеглин.

– Сашко добре розпустився, поки мене не було. Тепер потроху договорюємось.

Дядько Сергій «сидів». Сім років.

– Ану глянь на уровєнь, бо зрєніє геть посадив. В камері «сороковка» стояла, а я читав все врем’я.

Розговорившись, ділиться спогадами.

– Тюрма як універсітєт. От був случай. Один там украв десять сігарєт. Так його вичислили і так шлангом по руках надавали, що тиждень пальцями пошевелить не міг. Зато більше не крав. Там порядку більше. Я коли вийшов, не міг привикнуть, що хтось обманить чи потягне щось із двору. Ото як вісімнадцять стукнуло – треба в тюрму на пару годіків, щоб до порядку приучить. Понімаєш, там чуствував себе спокійніше, чим тут.

Я мовчки подаю цеглу. Дядько Сергій знайшов вдячного слухача. Не треба й запитувати. Тюремні порядки, феня – сипалося, як з мішка. Кельма шаркала, груба росла, пічник говорив.

– Вам треба книжки писать. Ми з вами наче сиділи разом.

– Ге, знаєш, скільки я перечитав! Щитай, всю бібліотеку перелопатив. Інтєрєсні попадались. Про ворів там, мусорів. За жизнь, короче. Мужикам в падло читать, «ваньку валять» тоже надоїло. Просять, щоб розказав. Як почну було, трохи од себе добавлю, куди там…

– Да, розказувать ви мастак.

– А ти думав. Ще помню случай…

Тих «случаїв» були десятки, один перетікав в інший, і кінець ставав початком. Добре, що закінчився розчин, і пішли колотить нову порцію. Дядько Сергій командував, чого і скільки сипати. Розчин загус – робота пішла по новій.

Хоч у кімнаті лежала ціла купа рівнів, лінійок, кутиків, пічник користувався тільки кельмою й очима.

Груба росла, банка кави танула, дірка в стіні заростала цеглою.

Минуло кілька днів.

– Ну що, дядьку Василь, приймай роботу!

– Давай, Сірьожа, показуй.

– Провіряємо тягу – і впірьод!

Дядько Сергій відкрив дверцята, кинув зім’яту газету, чиркнув сірником. Веселий вогник кинувся на папір, ковтнув перший шматок і весело гунув комином.

– Дивіться, як тягне, аж реве!

– Зімою побачимо.

– Що там дивиться, якщо весною тягне, то під морозець гудітиме.

– Ну, Сірьожка, я ж тобі вірю.

– Дядьку Василь, ви ж мене знаєте не перший год.

– Харашо, харашо. Кажи, скільки за це?

– Та скільки. Скільки дасте.

– Не видумуй.

– Давайте двісті рублів, та й харашо.

Мама винесла гроші, дядько Сергій повеселів, згріб причандалля, швиденько загрузив старенького «жигуля» й подеренчав геть.

– Нахалєри було брать скільки лінійок, якщо ними не робить?

Мама ходила навколо груби, сердито бликаючи на горбисту поверхню. Тато спокійно роздивлявся мулярство.

– Ти ж дивилася, тре було гроші не давать.

– А хто б мурував? Ти?

– Не лайтеся, діти. Обложиться плиткою, та й буде рівненько.

Бабусин голос мав чарівну силу. Мама ще трохи побурчала для порядку. Тато заходився прибирати скалки цегли, залізяки, дерев’яшки. Я зітхнув, схиляючись поряд, – ремонт.

Така, видно, доля – бути підсобником. Мішок «Артісану», упаковка плитки – нова спеціальність.

Дядько Василь переїхав із Закарпаття. Походив навколо груби, поцмокав.

– Сергій робив?

– Да.

– Так і в батюшка було. Кажу: зроби хоч трохи рівніше, а він – я мурую, ти рівняєш.

– То як, Іванович, щось получиться?

– Чом бись не получилось? Буде трудно, но все