Читати книгу - "Інґа"

Ольга згадувала, що врешті-решт «втратила контроль над собою», коли застала Інґу з Нільсом під час сексу. Мати обожнювала Фейоша і вважала Блока не вартим уваги доньки. «Не розумію, чому вона дозволяє дурити себе такому нікчемі, як Нільс Блох [так вона його називала], — записала Ольга в щоденнику. — Певно, на неї находить сліпота, якщо йдеться про чоловіків»//8.

Два тижні по тому, 30 травня 1941 року, в Ольги з Інґою сталася жахлива сварка через Блока, під час якої донька сказала матері, що вже доросла і чинитиме так, як забажає. «Інґа обзивала мене найгіршими словами, про які лише можна подумати», — згадувала вона у щоденнику. «Знадобиться дуже багато часу, щоби забути таке. Наші добрі стосунки в минулому. Я не зможу прийняти нового чоловіка, допоки вона не відкриє карти перед Полем», — розмірковувала Ольга далі. «Ось що я пожинаю, після того, як я все життя намагалася дати їй все найкраще, — написала вона. — Доволі гірка нагорода»//7.

Безперечно, Ольга сподівалася, що Інґа побачить свої помилки, але натомість 2 червня донька заявила, що тієї ж ночі вирушає до Вашинґтона. Вона пояснила матері, що один з її улюблених професорів, Уолтер Піткін, автор надзвичайно успішних книг «Життя починається в сорок років» та «Короткий вступ до історії людської дурості», заохотив її шукати роботу в столиці. Ольга зізналася, що після раптової заяви доньки була «охоплена горем і смутком»//6.

Рішення Інґи порушує питання про глибину її почуттів до Блока. Якби вона його кохала, то лишилася б у Нью-Йорку. Однак натомість вона вирішила, що мусить віддалитися від матері та коханця, і шукала можливості здійснити це.

Саме до професора Піткіна звернулася Інґа. Його прихильність до неї нагадувала стосунки між батьком і донькою. Іншим викладачем, з менш платонічними намірами, був фінансист з Уолл-стрит Бернард Барух, який служив радником усіх президентів з часів Вудро Вільсона.

За словами одного біографа, Барух був «улюбленим всіма євреєм». Його зображали як доказ того, що Америка і справді є країною можливостей для всіх, а дружба з ним доводила що той, з ким Барух товаришував, не був расистом//5. На той час антисемітизм, чи нешкідливий, чи небезпечний, вважався даністю в Америці. Навіть така відома лібералка, як Елеонора Рузвельт якось після раута в Баруха сказала: «Вечірка у євреїв жахлива. Я більше ніколи в житті не хочу чути про гроші, коштовності… і хутра»//4.

Бернард зустрів Інґу в сімдесят років; з 1938 року він був удівцем. Ще у шлюбі його знали як розпусника через гучні інтрижки з прекрасними, освіченими жінками, як-от Клер Бут Брокау. Це відбулося до її заміжжя з Генрі Люсом і до її роману із Джозефом П. Кеннеді. Любовні походеньки Баруха захоплювали Франкліна Рузвельта, особливо після новини, що той подарував Брокау яхту//3. Схильність президента до таких світських пліток згодом торкнулася й Інґи.

Попри вік Барух «завзято фліртував наче вдвічі молодший чоловік»//2. Зі зростом 195 сантиметрів, лев’ячою гривою густого сивого волосся привабливість Баруха навіть для значно молодших жінок була очевидною. Одна з його коханок, Гелен Лоуренсон, яка стала редактором Vanity Fair, описувала його «високим, розумним, балакучим, ввічливим, мужнім бонвіваном, тому жінки завжди прагнули, щоб їх йому представили»//1.

Однією з них стала Інґа, хоча згадок про її представлення Барухові не залишилося. Як вона сама написала в одній зі своїх колонок, його вважали «одним із найрозумніших людей Америки» і «таким красивим, що хотілося побачити його профіль на срібному доларі»//0. Барух був зачарований Інґою, а Інґа визнавала, що якби він був молодшим, то вона «певно, закохалася б у нього». Тим часом Барух запевняв Інґу, що в неї є талант «бути кимось значним»jQuery.extend(Drupal.settings, {"basePath":"/","CToolsUrlIsAjaxTrusted":{"/b/561314/read?destination=b%2F561314%2Fread":true}});//9.

Інзі вдавалося вправно давати відсіч Баруховому напорові, не руйнуючи при цьому дружби з ним, хоча таке балансування було важким. «Мій давній шанувальник — Барух — абсолютно збожеволів, — писала вона Ользі незабаром після переїзду до Вашинґтона. — Він так з’їхав з глузду щодо мене, що телефонує щоранку о 7:30 лише, аби спитати про щось, наприклад, коли я повернуся з вікенду. І дзвонить лише, аби почути мій чудовий голос… Він може мені дуже допомогти, але… йому не піде на користь така закоханість у мене»jQuery.extend(Drupal.settings, {"basePath":"/","CToolsUrlIsAjaxTrusted":{"/b/561314/read?destination=b%2F561314%2Fread":true}});//8.

Як і передрікала Інґа, Барух згодом серйозно їй допоміг, коли її справу розслідувало ФБР. Та викладачем, який фактично сприяв її прийому на роботу у Вашинґтоні, став лауреат Пулітцерівської премії, колумніст New York Times Артур Крок. Він також був відомим бабієм, але Інґа відхилила і його загравання — хоча невідомо, чи робив він їй якісь пропозиції. Однак він добре пам’ятав їхню першу зустріч, навіть через тридцять років:

Одного дня, після зустрічі Пулітцерівського комітету в Нью-Йорку, на якій ми визначали лауреатів, я стояв на Бродвеї в пошуках таксі, а надзвичайно прекрасна-прекрасна-прекрасна білявка підійшла до мене і запитала: «Ви містер Крок?» Вона представилася Інґою Арвад, студенткою магістратури з журналістики (у Колумбійському університеті Пулітцерівський комітет теж засідає), і що хотіла б попрацювати в газеті у Вашинґтоні. І чи зможу я допомогти, якщо вона переїде туди? Я був настільки спантеличений вродою цього створіння, що сказав «так»jQuery.extend(Drupal.settings, {"basePath":"/","CToolsUrlIsAjaxTrusted":{"/b/561314/read?destination=b%2F561314%2Fread":true}});//7.