Читати книгу - "Петро Конашевич Сагайдачний"

Воєнна слава Сагайдачного сягнула апогею у 1616 році, коли він очолив похід на Кафу (нині Феодосія) – один із найбільших невільницьких ринків регіону. Приготування до цього походу були помічені татарами, кримський хан запросив допомоги, і під Очаків прибула значна воєнна сила. Сагайдачний пішов на прорив і, завдавши туркам тяжкого удару, захопив 15 галер та понад 100 дрібних суден, вивів свій флот у Чорне море й спрямував на Кафу. Козаки здобули фортецю штурмом, вчинили в місті різанину і спалили кораблі в гавані.

Восени того ж року козаки вирушили на Синоп, але вітер відніс їх до Трапезунда. Дві тисячі запорожців висадилися на березі, штурмом взяли місто, захопили з собою багато невільників. Через грабунки забарилися й потрапили під турецьку флотилію, якою керував Цікалі-паша. Дарма! Козаки потопили три галери і втекли від решти.

Султан кинув флот під Очаків, навперейми козакам. Дізнавшися про це, Сагайдачний вдається до найзухвалішого вчинку – він веде козаків на Стамбул. Їх замало для того, щоб захопити столицю Оттоманської Порти, але доволі, щоб пограбувати й сплюндрувати передмістя. Марно адмірал Ібрагім-паша чекав їх під Очаковом: козаки ввійшли в Азовське море, піднялися Молочним Лиманом, а звідти – річкою Молочною й волоком перетягли судна в Конку.

На час його відсутності Ібрагім-паша пограбував запорозькі житла, захопив бранців і повертався назад. Але на річці Кінські Води його зустрів Сагайдачний, розбив знову турків і визволив бранців. Дивовижна сміливість, досконала військова стратегія козацьких походів, чудові тактичні маневри – усе це можна пояснити лише тим, що на чолі козацького війська стояв талановитий полководець, відважний войовник Петро Конашевич Сагайдачний.

«Так зібравшись простують вони Дніпром. Отаман має свій значок на щоглі і пливе звичайно попереду. Човни пливуть дружно, мало не торкаючись один одного бортами. Турки, як правило, знають про похід і тримають кілька галер біля Дніпрового гирла, щоб не дати їм вийти. Але козаки, перехитривши їх, виходять темної ночі під новим місяцем, ховаючись в очеретах, що ростуть на Дніпрі на 3—4 льє (близько 15 км. – Л. Т.). Галери не ризикують туди заходити, бо там не раз зустрічали свій кінець; тому вдовольняються тим, що чекають їх у проході. Та козаки прослизають, тоді йде алярм по всіх краях, аж до Царгорода. Султан розсилає гінців по узбережжях Анатолії, Болгарії, Румелії, остерігаючи людність, бо козаки в морі. Та це дає мало, бо вони вибирають настільки відповідний час і пору, що за 36 або 40 годин вони вже в Анатолії. Приїхавши, лишають у кожнім кораблі тільки двох чоловік для сторожі, а самі, кожний із рушницею в руках, нападають на міста, здобувають, грабують і палять, іноді заходять за льє від берега, але швидко повертаються і зі своєю здобиччю сідають на кораблі. Як нагодиться їм стрінути кілька турецьких галер або інших кораблів, вони женуться за ними, нападають і здобувають» («Оповідання про козаків Боплана»).

Звістка про зруйнування Кафи, Синопа і Трапезунда козаками сягнула далеко за межі Туреччини. Сталося те, на що Сагайдачний покладав свої надії, задля чого трудився так уперто, воював так завзято, – Запорозька Січ зробилася речником регіональної політики і привернула увагу Європи.

Отавіо Сапієнція, письменник першої половини XVII століття, свідчив, що козаків у Запорожжі було на той час від 30 до 40 тисяч, вони могли виставити від 200 до 300 чайок, сміливо ходили по Чорному морю і в 1616 й 1617 роках успішно нападали на Кафу, Синоп і Трапезунд. Про здобуття Синопа запорожцями 1616 року розповідає і турецький мандрівник XVII століття Евлія-ефенді, який пише, що козаки захопили це місто однієї темної ночі і що з цього приводу великого візира Назір-пашу стратили за те, що він приховав цей факт від султана.

Відомий італійський мандрівник П’єтро дела Валле повідомляв у травні 1618 року: «Турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли й не сплюндрували. В усякому разі вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати».

Проте енергія козаків була скута дипломатичними вимогами Корони. Адже дійшло до того, що приморські міста подали султанові петицію, у якій вимагали або надійного захисту від козаків, або, мовляв, вони перейдуть під руку короля.

Сагайдачний, у свою чергу, засилав послів до Персії, Італії, грузинських князівств із пропозицією утворити антитурецьку коаліцію. Цей проект не здійснився через те, що Туреччина замирилася з Персією.

Особливі стосунки склалися в козаків з кримськими татарами. З одного боку, ногайська орда жила з продажу українських бранців, з другого – Кримське ханство, особливо до його васальної залежності від турецького султана, було союзником козацтва, між ними була розвинена торгівля, козаки немало перейняли в татар, які були справжніми синами степу. Сагайдачний цінував ці відносини і навіть мав особисті стосунки з кримським ханом Газлі-Гіреєм.

Успіхи козацького війська привели до зростання прав і свобод українського населення, козаки й міщани, не стерпівши утисків Унії, вчинили заколот у самому Києві проти уніатського митрополита Йосипа Рутського. Коронний гетьман Жолкевський відчував перед козаками повне безсилля, а шляхта кинула клич на знищення українського козацтва. Одначе навіть польські публіцисти доводили безперспективність такого шляху, бо він «безчесний, марний і неможливий». Зважені польські політики і публіцисти як у воду дивились.

І північний буде край також пам’ятати

Довго лицарство його, бо їм дався знати!

Там звитяжство немале він з’являв ідучи,

Городи й міста у них міцнії псуючи.

Мавши спритність, защораз він у те втрапляв,