Читати книгу - "Тарас. Повернення"

— Не бийте мене! Не бийте!

— Хто в тебе стріляв, Іване? — спитав Тарас. — Це я, Тарас! Не бійся мене!

— Тарас?.. — денщик упізнав Шевченка, а тоді схопив його правою непораненою рукою за шию, підтягнувся, як міг, до його вуха і зашепотів, озираючись на причал і пожежу: — Косарєв цілився, та не вбив, тільки поранив мене… — і від зусилля Бурков знову знепритомнів.

Шевченко гукнув до Нагаєва, щоб допоміг підняти Івана, але той не почув. Тоді Тарас спробував зробити це сам. Іван від того прийшов до тями й застогнав:

— Тарасе, Кампіоні програв мене на носок Косарєву… вони й тебе програють…

— А я був подумав, що вони «Ластівку» одне одному програли й запалили, — сердито пожартував Шевченко.

— То розлита горілка загорілася… Косарєв у палубу стрельнув.

Тут підбіг допомагати Тарасові Пастушок. Вони підвели Буркова й потягли до берега. Іван кусав від болю губи, зиркав несамовитим холодом на пожежну веремію і бубонів тихо собі під вуса:

— Я в Персію втечу!.. Мусульманином стану! Повернуся і їх усіх повбиваю…

Коли проминали шхуну, матрос витягнув із полум’я мішка з поштою. Підгорілий лантух роздерся, випав із рук матроса, і купа конвертів посипалася в море та на причал. Кілька листів спалахнули, пойняті вогнем. Їх закрутив вітер і пожбурив у бік Шевченка та Буркова з Пастушком. На одному з конвертів Тарасові мигцем вдалося розгледіти своє прізвище. Це був лист від його друга з Петербурга Михайла Лазаревського. І Шевченко потягнувся за ним, але не вхопив. Конверт, що горів з одного боку, видно, вже був розпечатаний у ІІІ жандармському відділі. Від метляння на вітрі він розкрився, і звідти вискочив дрібно списаний аркуш самого листа, який ще вище знявся в небо й полетів у бік берега й фортеці. Якраз під цю мить прибіг за поштою Тапашов і Тарас переклав на його плече Буркова, а сам помчав за своїм листом, розштовхуючи всіх, хто траплявся на його шляху. Він навіть не помітив, що попхнув поручника фон Ферта з причалу. Той мало не впав у воду й, роздратований абсурдністю всього, що відбувається, погнався за зухвальцем.

Лист відносило вітром дедалі вище. І щоб наздогнати його, Шевченко сплигнув із причалу в море, обминаючи і пожежну машину, і вервицю з солдатів, і фельдфебеля, що надривав горлянку. А вже на березі він запетляв, увиваючись, між кількох сотень надбіглих у масках і наохляп накинутих шинелях служивих, що вищирялися на аркуш паперу, який пролітав над їхніми головами, неначе знущався з рядового Шевченка.

І коли Тарас видерся за листом на тренувальний плац, Ферт таки наздогнав його. Зірвав зі стояка фігуру казаха для уколів багнетом і пожбурив її у Шевченка. Удар припав на спину. Тарас повалився на плац, мало не зловивши перед тим листа. Ферт підбіг і притиснув списаний аркуш чоботом до втрамбованого гравію.

На пристані високо в небо зненацька вдарив струмінь води. То запрацювала пожежна машина. Почулися вигуки і радісний гамір.

А на плац назустріч Ферту якраз вискочив капітан Косарєв на Галюцині. Він поспішав на пожежу на коняці, котра його не слухалася, бо за ними, як міг, тягнувся п’яний Кампіоні, який весь час кликав свою кобилу, через що Галюцина то спинялася, то повертала капітана лицем до свого хазяїна, то, пришпорена, знову неслася на гасіння пожежі.

— Что здесь происходит? — проварнякав до новоявленого поручника Косарєв, спиняючись і беручись під боки, щоб не хитатися в сідлі.

— Сбежать подлец пытался, — спокійно відповів Ферт і штовхув Шевченка, що вже підводився з плацу за своїм листом.

— Поручик, извольте объясниться! — наполягав захмелілий Косарєв.

— Нет, это вы, капитан, извольте объясниться, что тут происходит! — Ферт знову прибрав маску байдужності. — Спешу представиться: личный помощник командующего Оренбуржским гарнизоном, поручик Стефан Иоганович фон Ферт. Прибыл ночью на небезызвестной вам шхуне «Ласточка».

Останні слова привернули увагу Кампіоні, який нарешті наздогнав Косарєва, схопив Галюцину за вузду й безглуздо втупився в незнайомця.

— А, — тільки й відповів капітан. — Егор… капитан… Михайлович Косарев. Командир этого подлеца, — і Косарєв показав кудись униз, чи то на Кампіоні, що теліпався на вуздечці, чи то на Шевченка, який силкувався звестися на рівні.

— Рядовой Шевченко! Никак драпать решил? Куда, изволь тебя спросить? К врагам? К хивинцам? Или к атаманам Исе и Досану! — роблено скрикнув капітан, а тоді посміхнувся до Ферта: — Уже седьмой год не могу этого комедианта заставить кровь за отчизну проливать!

Шевченко не дослухався до Косарєва, весь час намагався підвестися, однак Ферт вільною від листа рукою утримував його.

— Я вас попрошу, поручик! Віддайте мені мого листа! — наполягав Тарас.

Замість відповіді Ферт відкинув його і якраз у руки солдата в чорній масці, що підскочив до офіцерів. Він скрутив Шевченка і поставив на коліна.

— Ты кто таков, молодец, будешь? — запитав солдата Косарєв.

— Я? — розхихотівся солдат у масці.

Шевченко спробував вирватися. Солдат, недовго думаючи, гепнув йому кулаком