Читати книгу - "Шалена"

Усю ніч ми танцювали тарантелу: сотня людей, тримаючись за руки, бігає колом, пришвидшуючись разом із музикою, знов і знов раптово змінюючи напрям і зрештою звалюючись від запаморочення у велику купу на підлозі. Гості приколювали банкноти на пишну сукню Бет, а я їх знімала. Того вечора я заробила 3000 доларів.

До мене підійшло декілька хлопців. Друзі Амброджо були вдягнені як статисти з «Матриці»: довгі чорні піджаки, темні окуляри. Очевидно, всі вони працювали на Сицилії типу як «сміттярами», що звучало якось грубувато, та й у будь-якому разі після Адама я була не в настрої. Моя бабуся запитала мене, чи я не веґанка, «як та мила Біллі Джин Кінґ»[27]. Вона не могла зрозуміти, чому я не виходжу заміж, як моя сестра, і не танцюю з жодним із цих привабливих чоловіків. (Думаю, під час інциденту з Адамом вона задрімала…) Виявилося, що вона мала на увазі «лесбійка», а не «веґанка». Лише для того, щоб вона відчепилася, я сказала їй, що люблю жінок, «як та мила Джоді Фостер», але вона не знала, хто це. «Кара Делевінь?[28] Елен Дедженерес?[29]» Теж глухо.

Бет була така красива, ну просто інша людина. Коли нас ставили поруч для численних святкових фотографій, я думала про фотографії «до» та «після» з якогось телешоу на кшталт «Свон»[30]. Бет була принцесою, а я – жабою. Бет видавалася старшою, дорослішою. Я знаю, що формально вона народилася на двадцять хвилин раніше, але різниця видавалася більшою. Вона була вищою, мудрішою, впевненішою. Можливо, це шлюб із багатством робить таке із людьми? Звідки мені знати. Їхня «альфа-ромео» була прикрашена квітами, пелюстки яких вистеляли їм шлях до la dolce vita. Я не втрималась. Я плакала. Амброджо був ідеальний, і він мав бути моїм. То було несправедливо. То була трагедія.

У будь-якому разі, Бет майже не розмовляла зі мною відтоді. Ну, до цих листів. Правда, якщо добре подумати, вона майже не розмовляла зі мною й до того, якщо точніше, з осені 2007-го.

Я загашую недопалок і цілю ним у голуба крізь вікно. Промазую. Коли я дивилась, як вона йде церковним проходом, до мені дійшло, що тепер нас роз’єднали назавжди. Так, лікар перерізав наші пуповини двадцять п’ять років тому, але до шістнадцяти ми жили поряд. Алвітабет. БетізАлві. Ми жили в одній кімнаті, спали на одному двоповерховому ліжку, читали одні й ті самі книжки. Її вплив на мене був визначальним. З усіх людей вона була найближчою до «друга», навіть попри те, що я здебільшого ненавиділа її. А потім вона пішла.

Роз’їхавшись по різних містах, ми вели різні життя. Бет поїхала вчитися в Оксфорд, я вирушила до Лондона. Не пам’ятаю чому. Думаю, тому, що мені видавалося, що вулиці тут вимощено золотом, але згодом з’ясувалося, що це було собаче лайно та жуйка.

Я наче Дік Віттінґтон, тільки невдаха й жінка. Ви знали, що в Арчвеї є статуя його кота? Ось що буває, коли стаєш мером Лондона: люди роблять вапнякові фігури твоїх домашніх улюбленців. Якщо/коли я стану мером, хтось витеше пропорційно збільшену модель містера Діка, щоб його уздріли нащадки. Він стоятиме на постаменті на Вайтхолл. Я знаю, що Кен Лівінґстон тримав удома тритонів. А в Бориса Джонсона[31] є домашня тваринка. Це тільки мені видається, що Дональд Трамп і Борис Джонсон схожі на розлучених при народженні близнюків? Краще б нас із Бет теж розлучили. Вдочерили мене чи Бет. Бет чи мене. Бет. Бет. Безперечно, Бет.

Я ковтаю ще вина.

Тепер у нас немає нічого спільного, окрім ДНК.

Людям завжди здається, що близнюки – найкращі друзі, що між ними є психологічна близькість, нерозривний зв’язок. Та що вони взагалі про це знають? Дайте-но мені хвилинку. Чи сподобалося б вам усе життя жити в тіні свого допельґенґера[32], який в усьому вас перевершує? В якого закохана вся школа? «Запитай у сестри, чи вона погуляє зі мною. Вмов свою сестру зустрітися зі мною на велопарковці сьогодні після уроків». Чи ви б не зненавиділи цю людину? Ну хоча б трішки? Навіть якби любили її мало не до смерті? Напевне, cаме в таких випадках і кажуть «люблю й ненавиджу». Бет відповідала за любов, тоді як я взяла на себе зобов’язання з ненависті. Принаймні, думаю, колись вона мене любила. Терпіла, може. Ніхто ніколи не любив мене, не любив мене як слід, як у книжках. Запалюю сигарету.

Бет написала роман, коли ще навчалася в університеті, як Зеді Сміт[33], тільки без таланту. Звісно, я його не читала, та впевнена, це повне дрочево.

Читати роман Бет – це все одно що слухати, як Бет розводиться й розводиться десять годин поспіль; їй подобається, як звучить її голос. (Коли я жила з Бет, мені хотілося зробити на обличчі тату «стули чортову пельку».) Я не дуже люблю говорити. Принаймні з іншими людьми. Мені більше подобається поезія.

Сьогодні я написала ще одне хайку:

Літня пустеля Місто спорожніле Тільки ос рої.

Не скажу, що від того багато користі. Навіть хайку для мене задовгі – цілих три рядки. Мені подобається поезія Езри Паунда; у вірші «На станції метро» лише два рядки. В ідеалі досить було б і одного. Або жодного. Тиші.

Я копирсаюся в купі старого одягу в дірявому пакеті й знаходжу сукню, яку не носила з жовтня 2007 року, – обтислу сукню кольору фуксії а-ля Кеті Перрі. Бет купила дві однакові для вечірки, тож ми виглядали наче близнюки Крей[34] чи ті дві моторошні дівчинки із «Cяйва»[35]. Чи влізу я в неї? Я роздягаюся догола й дивлюся на своє відображення у дзеркалі в повний зріст. Я моцарелла-ді-буфала. Я здригаюся від думки про те, що мені доведеться роздягатися в присутності Амброджо. Натягнувши сукню через голову, я смикаю блискавку. Зубчики чіпляються за мою шкіру. Сукня замала. Я кидаю її на підлогу й стрибаю по ній босоніж. Напевне, сіла після прання. Хоча я її не прала.

Дивлюся на книжки, розставлені на полицях.