Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

З такими гіркими думками я продовжував плисти. Вибравшись на берег, я поклав на землю непритомну сестру. Потім знову озирнувся.

О радість! Незнайомець випірнув із води і попрямував до берега. На протилежному боці басейну спливла огидна туша чудовиська. Алігатор з несамовитою люттю бився в передсмертній агонії.

На щастя, сестра була ціла й неушкоджена. Спідниця, що роздулась на воді, врятувала її. Я помітив лише неглибокі подряпини на ніжній шкірі Вірджинії. Тепер вона була в дбайливих руках, на неї дивилися люблячі очі, їй говорили ласкаві слова; її обережно підняли і понесли з того місця, де вона мало не загинула.

Алігатора добили і, на превелике задоволення всіх негрів плантації, витягли на берег.

Ніхто не міг збагнути, як він потрапив у ставок, адже я нікому про це не сказав. Усі думали, що алігатор забрів сюди з річки або лагуни, як це іноді траплялося й раніше. І Жовтий Джек, який узяв найактивнішу участь у знищенні страшного звіра, кілька разів висловив це припущення. Негідник і не підозрював, що його таємницю розкрито! Я вважав себе єдиною людиною, що знала її. Та я помилявся.

Слуги повернулися додому з переможними вигуками, тягнучи на мотузках величезну тушу алігатора. Я залишився наодинці з нашим хоробрим рятівником, аби висловити йому свою вдячність.

Мати, батько – всі дякували йому і захоплювалися його мужністю. Навіть сестра, прийшовши до тями, сказала йому кілька теплих слів подяки.

Він мовчав. Лише усмішкою і легким поклоном відповів на наші щирі слова. За віком він був ще хлопчик, але тримався серйозно, як чоловік.

Він був приблизно моїх літ і зросту, чудової статури і дуже вродливий. За кольором обличчя не можна було сказати, що він чистокровний індіанець, хоча й носив індіанський одяг. Шкіра у нього була більше смаглява, ніж бронзова, – очевидно, це був метис.

Орлиний ніс надавав йому схожості з цим птахом – така показна особливість деяких північноамериканських племен. Його очі, зазвичай м’які і лагідні, миттю спалахували. Коли він був збуджений, вони, як я вже зауважив, палали грізним вогнем.

Домішка крові білої раси пом’якшила його різкі, але правильні риси індіанського типу, які зберігали вираз героїчної величі. Його чорне волосся було красивіше, ніж у індіанця, і таке ж блискуче та густе. Весь вигляд дивного незнайомця свідчив про те, що цей благородний і привабливий юнак за кілька років перетвориться на дуже вродливого чоловіка. Навіть зараз він вирізнявся такою неповторною своєрідністю, що, раз побачивши, його вже не можна було забути.

Я сказав, що одягнений він був як справжній індіанець. Проте його костюм був зроблений не зі шкур, здобутих на полюванні. Штани з оленячої шкіри вже давно зникли у Флориді. На ньому були штани з червоного сукна і сорочка зі строкатої бавовняної тканини. Тільки мокасини були зроблені з дубленої оленячої шкіри. Усе це було пишно оздоблено вишивкою і бісером. Ще на ньому виділявся шитий пояс – бампум, а на голові пов’язка, прикрашена трьома пір’їнами грифа, якого індіанці так само шанують, як і орла. Шию метиса обвивало намисто з різнобарвних намистин, а на грудях виблискували один над одним три срібні півмісяці.

Ось і весь наряд юнака. Попри те, що індіанець змок до рубця, вигляд він мав вельми благородний.

– Ви впевнені, що не поранені? – запитав я його ще раз.

– Звісно, певен. Немає жодної подряпини.

– Але ви змокли. Дозвольте запропонувати вам перевдягнутися. Мені здається, що мій одяг буде вам упору.

– Дякую. Та я не звик носити такий одяг. Сонце добре припікає, і я скоро обсохну.

– Зайдіть до нас підкріпитися!

– Я недавно їв.

– Може, вип’єте вина?

– Ні, дякую. Я п’ю тільки воду.

Я не знав, що й казати своєму новому знайомому. Він відмовлявся від гостинності, але все ще стояв біля мене. Не хотів заходити до будинку і водночас не виявляв бажання піти від мене.

То чого ж він чекав? Нагороди за свій учинок? Чогось більш суттєвого, ніж похвали і люб’язності?

Мені це здалося досить імовірним. Хай який цей хлопець привабливий, все ж він індіанець. Доста йому вже похвал. Індіанці не люблять пустих слів. Можливо, він чекав чогось іще – цілком природно. Так само природно було, що я подумав про це.

Я швидко вийняв з кишені гаманець і поклав йому в руку. Але за мить гаманець уже був на дні ставка.

– Я не просив у вас грошей! – обурився він, пожбуривши долари у воду.

Мені стало прикро і соромно. Я кинувся у ставок і пірнув. Проте не по гаманець, а по рушницю, яку побачив на кам’янистому дні.

Я дістав її і, вибравшись на берег, подав метису.

Він якось особливо всміхнувся, і я зрозумів, що виправив свою помилку і зламав його гордість.

– Тепер моя черга, – мовив він. – Дозвольте мені дістати ваш гаманець і попросити вибачення за грубість.

Не встиг я зупинити його, як він пірнув у воду. Незабаром уже подавав мені гаманця.

– Це чудовий подарунок, – сказав метис, розглядаючи рушницю. – Аби вам подарувати щось у відповідь, мені треба побувати вдома. У нас, індіанців, тепер небагато знайдеться того, що цінують білі люди, крім нашої землі! (Ці слова він вимовив з особливим наголосом.) Наші вироби, – провадив він, – порівняно з вашими нічого не варті. Для вас це лишень цікаві дрібнички. Але стривайте… ви ж мисливець? Можливо, ви візьмете мокасини і патронташ? Маюмі робить їх дуже добре.

– Маюмі?

– Моя сестра. Ви побачите, що в мокасинах значно зручніше полювати, ніж у важких чоботях, які ви носите. У них можна безшумно рухатися.

– Найважливіше те, що я отримаю мокасини в подарунок від вас!

– Я дуже радий, що це принесе вам задоволення. Маюмі зробить вам і мокасини, і патронташ.

«Маюмі! – повторив я про себе. – Чарівне, незнайоме ім’я! Невже це вона?»

Я згадав прекрасну дівчину, яку зустрів на стежині в лісі. Це була мрія, небесне видиво – вона здавалася надто вродливою, аби бути земним створінням.

Це видиво з’явилося мені у вигляді дівчини-індіанки, коли я блукав у лісах і запашних гаях. Я побачив її на квітучій зеленій галявині. Це було одне з тих місць південного лісу, які природа прикрасила з особливою щедрістю. Дівчина здавалася невід’ємною частиною цієї чудової картини.

Не встиг я як слід роздивитись її, як вона зникла. Я помчав за нею, та марно. Мов безтілесний привид, вислизнула вона по заплутаному лабіринту стежок у гаю, і більше я її не