Читати книгу - "Відлуння любові: чоловіки"

Недолюблював пан селян: якоюсь смердючою юшкою нагодує їх раз на день — і працюйте. А грошей не давав. Та не втікали селяни від нього, бо оковиту любив здорово, а як нап’ється, то радість усім була. Ніхто не знав, що у нього в житті не склалося, але подорожував, кажуть, багато і країн об’їздив чимало. Тож попривозив собі масок індійських різних. І ото як нап’ється, то давай себе актором вважати та маски одну за одною приміряти. І так, бувало, захопиться грою, що ніби вже й не один він, а десять хлопів роблять різні трюки та виконують ролі. А люди тішаться та аплодують йому. А він на радощах і набере жмені флоринів та талярів і на голови сіє ними. Коли п’ятдесят срібляками, а коли й до сотні доходило. Але золотими дукатами люд не обсипав. Зате тверезим і крейцера не подасть, та ще й виговорить злісно: «А чи я тебе не годую? Тож яка з мене тобі плата? Ти ще й винен мені! А будеш просити — підв’яжу тебе на в’їзді догори ногами і здихай, поки тебе ворони до кісток не склюють!» Та люди не особливо нарікали на долю — Явдух лінивим був і рідко коли перевіряв, що там на угіддях робиться. Селяни ж дружні були, і коли хтось у біді, то допомагали бідакам. Особливо тим, хто дуже злиденним був. Трохи панським збіжжям ділилися, та й даровані ринські виручали часто. Тож ніхто й не голодував на селі, хоча взимку всім сутужно було. Особливо важко велося новоприбулим переселенцям. Сам пан був наскільки жадібним, що навіть упорядника і скарбничого собі не наймав — грошей шкода було на них. А з-за ліні своєї — рахував не гроші, а тільки кількість глечиків. Але коли за щось заплатити потрібно було, то лише дріб’язком платив, бувало, що він і сто гульденів міддю рахував.

Сам Явдух був худорлявим, років мав усього лише двадцять шість і мав руду чуприну і такого ж кольору невеличкі вуса. Щоправда, косооким трохи був і не добачав багато чого, але загалом ославлений був той пан неабияким красенем.

У пана не було щирих друзів, але в лісових угіддях Явдухових різна дичина водилася. Тож і з’їжджалися звідусіль усілякі вельможі, щоб за їхній рахунок він удосталь потішався на полюванні. Ще б пак — усяка смакота не його була, пригощали багатії його своїми їствами та добротними винами. Отак якось на полюванні, гонячи уперед себе кабана, забрів поміщик до невідомої йому річечки. Дивиться, а по той бік річки дубова хата стоїть. Та велика така — видно, що не селянського покрову була. А через річку місток перекинутий. Біля містка дівчина на мілині білизну пере. І така кралечка — сорочка на ній хрестами вишита та не християнські вони, а якісь із хвостиками. Русява коса довга така, лише зібрана в оберемок і хустиною підв’язана, щоби у воді не намочити. Певно, коли вона хустину зніме, то й коса до самих п’ят досягатиме. Забув панок про біглого кабана, навіть зброю кинув. Приглянулася йому дівчина, очей не в силі відвести. Тож побрів він через місток до панночки. А панночка ще на тій стороні річки побачила його і присоромилася трохи, бо сорочка, аби не замочити, вище колін вузлом зав’язана була. Підійшов пан — привітався чемненько, назвав своє ім’я. Назвалася й дівчина — а її Славомирою батьки кликали. І давай він кралі себе розхвалювати: скільки горщиків дукачів має та яке розкішне помістя в нього. А ще скільки худоби всякої та скільки селян у робітниках у нього. Про все розповів, лише про свою жадібність, лінощі та любов до оковитої нічого їй не розказав. Хто ж про свої вади красуням розповідає? А потім її за жону обіцяв узяти, якщо погодиться вона. Ходімо до хати, — каже дівчина пану, — з батьками поговоримо, то й, може, до чогось домовимося. Бачу, що файний ти пан, молодий і русявий, тож не буду тобі суперечити. Я давно на нареченого чекаю.

Зайшов пан до хати, чемно вклонився громаді і привітався з усіма присутніми. Чистенько було у хаті — на вікнах рушники вишивані та долівка рівно вимащена. Та тільки ікон не було християнських, а лише якісь статуї дерев’яні у святому кутку стояли. Сонячне проміння з вікна освітлювало їх, і пану навіть здалося, що вони живі істоти. Їхні суворі погляди так і проймали наскрізь чужинця. Посередині хати тесаний стіл стояв, а за ним сидів високий чорнявий чоловік, який батьком дівчини назвався. Поруч із ним жінка сиділа, що за матір панночці була. А по обидва боки столу — четверо дорослих синів. На високому ослоні дід дрімав, сивий весь, і борода його така довга була, що білою змією аж на п’ять аршинів до самого ґанку стелилася. Коли панок заходив до хати, то ледь не наступив на ту бороду. Не знав пан, що то за люди були, та й звідки йому знати, коли він випадково у цю місцину забрів. Довгобородого діда звали Яромиром, і він першим суворо заговорив до пана: «Пощастило тобі, Даміане, маєш нагоду стати зятем нашим. Не віддали б ми свою доньку за тебе, та традиція у нас є, що з покоління в покоління переходить. Коли народжується русява, ми вже знаємо, що вона не матиме нашої сили, хоч і захищатимемо її, поки живі будемо. Ми, давнє покоління мольфарів, скільки віків на цьому світі живемо — тобі не порахувати. Так от. У нас народилося три русяві доньки, і коли їм виповнюється вісімнадцять літ, ми чекаємо на першу зустрічну людину. Головне — аби звичайним чоловіком був, бо не маємо ми права справляти їм забави з такими ж самими, як ми. Тож дуже добре, що жодній із доньок старезний пан не трапився, всі молодими були, як і ти ось. Віддамо ми останню свою доньку за тебе. Але не посилай до нас сватів. Більше ти нас ніколи не побачиш, і коли перейдеш місток, то забудеш про все, що тут було. А ми щезнемо навіть з пам’яті твоєї. Прийдеш додому — Славомира вже чекатиме на тебе. Все