Читати книгу - "Хатинка в морі"

Хлюп-Хлюп навіть образився за свого нового знайомого.

— Щодо давнини роду я нічого не можу сказати, а подорожували вони таки справді далеко. Мій новий товариш не з тих, що можуть збрехати.

— Не треба сперечатись, — встряв у розмову один з мальків. — Пливімо до тітоньки камбали і спитаємо у неї. Вона часто тут лежить і, мабуть, багато знає.

— А ти хоч знайомий з нею? — спитав Блись-Блись. — Хоч знаєш, яка вона на вигляд? Впізнаєш її?

— Я знаю. Я колись бачив її, — сказав впевнено Хлюп-Хлюп. — Її легко впізнати. Камбала хоч досить неприваблива риба, але дуже лагідна. Я бачив, як вона лежала на одному боці, а обидва ока її, уявляєте, пересунулись на другий бік. І рот у неї також скривлений у той же бік. Її шкіра вся в чорних плямах, так що від каміння її важко відрізнити. Треба дуже уважно придивлятись. Ну, то як, попливемо до неї?

Мальки зграйкою вирушили до камбали. Але відразу їх спіткала невдача. Вони підпливли до того місця, де було каміння і де вони сподівались знайти тітоньку камбалу. Та скільки вони не придивлялись, ніякої камбали не бачили. Зовсім розгублені, мальки попливли назад, минаючи піщане гладеньке дно і навіть не звертаючи уваги на тоненьких рачків, які метушилися навколо. Раптом почувся незнайомий голос:

— Чого це молодь тут розгулює? Здобич шукає?

— Ні, — відповів Блись-Блись. — Ми шукаємо тітоньку камбалу. Але не знайшли її там, де сподівались.

— Ну, то ви погано шукали, — почувся тихий сміх. — Ану, пливіть ближче сюди.

Мальки підпливли і зупинились вражені.

Серед піску на них раптом глянули два великих ока. А коли вони придивились пильніше, то побачили і кривий рот, і всі обриси камбали.

Блись-Блись зневажливо глянув на Хлюп-Хлюпа:

— Шукали камбалу в темних плямах, як ти казав, а вона насправді зовсім світла і вкрита дрібненькими цяточками. Ех ти, розвідник!

— А ти не глузуй з свого товариша, бо в мене колір змінюється залежно від місця, де я лежу: на камінні я була вкрита темними плямами, а тут зовсім неначе піском присипана. Так мене ніякі вороги не помітять. А чого ж ви мене розшукували?

Мальки пройнялися ще більшою повагою до цієї надзвичайної риби і розказали про суперечку двох братів.

Камбала всміхнулась:

— Що ж, ніде правди діти: рід осетрів стародавній, і припливли вони сюди здалеку. Все, що розповідав твій новий знайомий — правда, — звернулася вона до Хлюп-Хлюпа. — Але він чув це, мабуть, від старого прадіда. Прадід уже не раз плавав цією дорогою і, напевно, розказував. Проте вам пощастило, що ви не зустріли дорослих осетрів. Дорослі осетри справжні хижаки.

— Ой, який жах! Справді, нам пощастило, — прошепотів Хлюп-Хлюп. А він так лагідно розмовляв з осетром і запропонував йому навіть зустрітися в Чорному морі!

— Ну, друзі, ми вже усе з’ясували, — і він знову звернувся до камбали. — Тітонько, дякуємо за пояснення і пересторогу. Тепер і тут, і у відкритому морі ми будемо обачливіше обирати собі друзів.

По дорозі нагору їм трапився знайомий родич — чорноморський оселедець. Він радо зустрів малят:

— Здоровенькі були! Та як ви повиростали! Зовсім скоро дорослими оселедцями будете! Дивіться ж, будьте обережні в Чорному морі!

Ранок видався чудовий. Хлопчики й дівчатка раділи ясній днині і розбіглися по всій леваді хто куди. Івась і Сашко давно вже збиралися випробувати нову модель планера і тепер вибирали місце, де б його запустити. Мишко у захваті гасав за бабками та жуками і складав їх у велику банку з щільною покришкою. Дівчата розбрелися, збираючи яскраві квіти іван-чаю, що червоно-фіалковим килимом вкрили всю заплаву.

Авіамоделісти, затамувавши подих, саме стежили за польотом свого планера, коли раптом почувся несамовитий вереск: «А-ай! А-ай!» Хлопці миттю забули про планера і стрімголов кинулись на крик. Сашко зразу випередив вайлуватого, незграбного Івася і мчав, стрибаючи через кущі, продираючись через колючки й дошкульну різун-траву. За кущами дроку, серед зеленого моріжка, він побачив сполотнілу Оленку, яка, впустивши на землю оберемок квітів, показувала рукою кудись у траву і тремтячим голосом повторювала: «Змія… Змія…»

Справді, у вогкій траві щось кілька разів ворухнулось, огидно звиваючись, а потім завмерло.

Сашко взяв уже каменюку, щоб жбурнути нею в змію, але тут, розштовхуючи дівчат і хлопців, що вже збіглися з усіх сторін, підскочив Мишко.

— Де змія? Де змія? Мені плазуни теж потрібні!

Хтось навздогін гукнув йому: «Не хапай руками, ще вкусить», але Мишко, не звертаючи уваги на пересторогу, вже розглядав змію, що нікуди не тікала, а тільки час від часу, здригаючись, вигиналася.

На обличчі Мишка дедалі більшало здивовання. Нарешті він не дуже впевнено промовив:

— Ніяка це не змія… Це — риба, мені здається. Бо, дивіться, он плавці є, — поворушив він паличкою  дивну «змію». — Справді, спинний плавець наче з хвостом злився. Та не жахайся ти, — сердито цитькнув він на Оленку, яка від хвилювання