Читати книгу - "Війна лайків"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Як і друкарський верстат у минулому, телеграф швидко перетворився на новітній інструмент військових конфліктів. Ще з часів Кримської війни 1853–1856 років розлогі інструкції, які тижнями подорожували морем, під скарги офіцерів на місцях витіснили стислі бойові накази, що надходили до полів битви з Росією із чайних кімнат Лондона. Деякі військові показали себе вправнішими за інших під час використання цієї нової технології. Під час війн за об’єднання Німеччини 1864–1871 років прусські генерали, на подив ворогів, майстерно координували широкий фронт військ за допомогою спілкування в реальному часі по телеграфу, а не залучаючи кінних кур’єрів. Урешті-решт телеграф зумовив величезне зростання досяжності та масштабу війни. Під час американської Громадянської війни 1861–1865 років солдати Конфедерації та Союзу, шукаючи переваги над ворогом, проклали близько 15 тисяч миль телеграфного дроту.
Телеграф також змінив сприйняття конфліктів громадськістю. Один журналіст дивувався: «Прилад подає новини, перш ніж обставини встигають змінитися… Битва йде за три тисячі миль, а ми отримуємо докладні звіти, поки поранених доправляють до шпиталю».
Проте цією інформативністю можна було маніпулювати. Нове покоління газетних магнатів під орудою гарвардського недоука Вільяма Рендольфа Герста перетворило сенсаційність на форму мистецтва. Його «жовта журналістика» (названа за відтінком коміксів у двох конкурентних нью-йоркських щоденних виданнях: New York Journal Герста та New York World Джозефа Пулітцера) стала різновидом диких пліток, які американські читачі завжди полюбляли. Це й допомогло розпалити іспано-американську війну 1898 року. Коли один з фотографів попросив повернути його додому з контрольованої іспанцями Куби, бо там немає ніяких новин, Герст телеграфував у відповідь: «Залишіться, будь ласка. Ви забезпечуєте ілюстрації, а я забезпечу війну». Занепокоєння через подання телеграфом «фейкових новин» зросло так сильно, що газета St. Paul Globe навіть змінила того року свій девіз: «Живі новини, останні новини, надійні новини – жодних фейкових новин про війну».
І все-таки електричний провід телеграфу міг говорити лише точками й тире. Його використання потребувало не лише належної інфраструктури, а й фахівця, який би керував машиною та перекладав її кодовані повідомлення. У 1876 році усе змінилося завдяки телефону Александра Ґрема Белла, винахідника-аматора, який удень навчав людей із вадами слуху. Передавання звуку через дроти означало, що користувачі зможуть спілкуватися одне з одним навіть у себе на роботі та вдома. Через рік після винайдення перший телефон уже стояв у Білому домі. Номер виклику президента Резерфорда Б. Гейза був «1», бо єдина телефонна лінія, яку до нього під’єднали, вела до Міністерства фінансів. Телефон також розширив можливості нового класу олігархів. Винахід Белла запатентувала і невдовзі монополізувала компанія Bell Telephone, пізніше перейменована в American Telephone and Telegraph (AT & T). Упродовж наступного століття майже всі телефонні розмови у Сполучених Штатах проходили через цю єдину компанію.
Проте телеграф та телефон мали суттєвий недолік. Вони скорочували час і спрощували засоби передачі повідомлень на велику відстань, але робили це лише між двома точками, з’єднаними дротом. У 1894-му двадцятирічний ірландсько-італійський винахідник Ґульєльмо Марконі, який працював у лабораторії на горищі своїх батьків, першим створив робочу систему «бездротового телеграфу».
Радіо Марконі зробило свого винахідника жертвою протиріч. Дослідник стверджував, що радіо стане «вісником миру та цивілізації між народами». Водночас він активно пропонував його всім військовим, яким тільки міг. У 1901-му Марконі продав свій винахід британським ВМС і переконав бельгійський уряд використати його в жорстокій колонізації Конго. Під час російсько-японської війни 1904–1905 років радіо Марконі використовували обидві сторони.
Проте обіцянки радіо виходили далеко за межі з’єднання лише двох точок на землі чи на морі. Прибравши потребу в дроті, радіо звільнило спілкування приблизно так само, як і друкарський верстат. Одна особа могла промовляти до тисяч чи навіть мільйонів людей водночас. На відміну від телеграфу, який застосовував лише точки й тире, радіохвилі поширювали людський голос та музику, що дозволило передавати не лише масову інформацію, але й розваги.
Перша «передача» по радіо відбулася в 1906 році: тоді один американський інженер зіграв на скрипці колядку. До 1924 року в самих лише Сполучених Штатах було вже приблизно 3 млн радіоточок та 20 млн радіослухачів. Незабаром радіохвилі ввійшли в політичне життя. Розумні політики почали усвідомлювати, що радіо розхитує старі політичні традиції. Новим різновидом виконавчого мистецтва стали радіовиступи, пов’язані з політикою. Середня тривалість політичних промов у Сполучених Штатах впала з години до лише десяти хвилин.
Найкращим промовцем того часу був Франклін Делано Рузвельт, якого обрали президентом у 1932-му. Він використовував свої щотижневі «посиденьки біля комину», щоб напряму ввійти до осель мільйонів громадян. (Після нападу на Перл-Харбор 7 грудня 1941 року живий виступ президента слухали в чотирьох із п’яти американських домівок.) Завдяки цьому Рузвельт успішно переступав через голови політичних босів та редакторів газет, що прагнули завадити йому піти на третій і четвертий терміни. Його промови були такими впливовими, що напередодні важливого виступу, який мав за мету згуртувати слухачів проти Німеччини, нацисти влаштували масштабне бомбардування Лондона, аби тільки відволікти людей.
Але й радіо також вивільнило нові політичні жахи. «Без радіо ми не змогли б захопити владу чи використати її так, як ми це зробили», – сказав Йозеф Ґеббельс, міністр пропаганди нацистської Німеччини. Ґеббельс узяв на роботу близько тисячі пропагандистів, щоб проштовхувати жорстокі, підбурювальні, фанатичні виступи Адольфа Гітлера. Цьому сприяв «аукціон небаченої щедрості» з підступом: німецьким громадянам безкоштовно роздавали спеціальні радіоприймачі із зображенням свастик. Ці прилади приймали частоти лише нацистських передач.
Так само як телеграф, радіо використовуватимуть для розпалювання війни і перетворять на новий інструмент її ведення. Напередодні німецького вторгнення до Польщі 1939 року Гітлер сказав своїм генералам: «Я вам даю пропагандистський casus belli[2]. Його правдивість не має значення. Переможця не питатимуть, чи казав він правду». Протягом наступних шести років Другої світової війни людство побачило не лише танки, літаки та військові кораблі, з’єднані через радіо. Між сторонами конфлікту розгорталася боротьба за ефір, щоб впливати на населення країни-супротивника. У 1944 році директор Служби розвідки й контролю іноземного мовлення Роберт Д. Лі засвідчив перед Конгресом:
По всьому світу цієї години та протягом доби на хвилях ефіру триває постійна битва за думки, емоції й ставлення людини. Вона впливає на волю до боротьби, щоб припинити працювати,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна лайків», після закриття браузера.