Читати книгу - "Трудівники моря"

до несподіваних наслідків: звичка читати розумово вирівнює людей, надає гідності їх манері триматися. Подеколи, мандруючи в Сент-Ельє чи порт Сен-П'єр, ви заведете розмову з таким собі бездоганним супутником; на ньому чорний костюм, всі ґудзики акуратно застебнуті, сорочка сліпучо-біла; він починає розмову про Джона Брауна[37], перепитує про Гарібальді. Хто ж він такий? Священик? Аж ніяк — волопас. Один сучасний письменник приїжджає на Джерсей, заходить в бакалійну крамницю і в чудово обставленій вітальні, що прилягає до крамниці, бачить на полицях великої і місткої книжкової шафи, увінчаної бюстом Гомера, повне зібрання своїх творів у твердій оправі. XIV. Інші особливості

Жителі різних островів живуть між собою як брати, щоправда, люблять злегка й покепкувати один із одного. Острів Оріньї підпорядкований Гернсею; іноді він злоститься від цього: йому хотілося б переманити бальї до себе, щоб Гернсей став його підопічним. Гернсей же, анітрохи не гніваючись, дає йому відсіч ось цею глузливою народною пісенькою:

Тікай, Жан, тікай, П'єр! Всипле вам Гернсей тепер.

Остров'яни — діти моря, їх жарти бувають інколи солоні, але необразливі; той, хто приписує їм брутальність, не знає їх. Ми нітрохи не ймемо віри, що між Гернсеєм і Джерсеєм нібито мала відбутися ось ця оклепана людськими язиками розмова: «Ти просто осел». Відповідь: «А ти жаба». Нормандський архіпелаг нездатен на такі люб'язності. Ми не допускаємо, щоб Вадій[38] і Тріссотен[39] могли втілитись в океанські острови.

Зрештою, і Оріньї має своє відносне значення. Для островів Каско — Оріньї це Лондон. Дочка сторожа з Угорського маяка, яка народилася на островах Каске, в двадцять років поїхала на Оріньї. Вона була вкрай спантеличена міською метушнею і стала проситися, щоб її відвезли назад — в рідні скелі. Їй ніколи не доводилося бачити биків. А побачивши коня, вона вигукнула: «Ну й здоровенний собака!»

На Нормандських островах люди замолоду старіють — старі вони не насправді, а за встановленим у краї звичаєм. Ось уривок розмови двох, які зустрілися на вулиці: «Чолов'яга, який проходив тут щодня, віддав богу душу». — «Скільки ж йому було років?» — «Та вже либонь тридцять шість минуло».

Жінки в острівній Нормандії, в докір чи на похвалу хай це буде сказано, не вельми згідливі служниці. Двом їм в одній господі годі ужитися. Вони не поступляться одна перед одною. Тому в господарстві все йде шкереберть, від їхньої служби одні клопоти та непорозуміння. Служниці не потурбуються про господаря, хоч проти нього нічого не мають. Він повинен виплутуватися із халепи, як може. В 1852 році одна французька родина, змушена поселитися на Джерсеї внаслідок відомих політичних подій, найняла куховарку родом з Сен-Брелада і покоївку родом з Булей-Бея. Якось у грудні, прокинувшись рано-вранці, господар побачив, що двері, які виходять на проїжджу дорогу, відчинені на дві половини, а служниць — слід прочах. Обидві жінки перегризлися, а тоді зібрали вночі свої пожитки і, певно, не без підстав вважаючи, що їхні труди оплачено, дременули кожна в свій бік, залишивши за собою відчинені двері, за якими спокійно спали їхні господарі. Одна сказала другій: «Не буду жити з п'яничкою», — а та їй відповіла: «Не буду жити зі злодійкою». «Завжди дивися обома на їх десять», — так мовиться в стародавній місцевій приказці. Що вона означає? А те, що, найнявши служника чи служницю, ви ніколи не повинні спускати очей з їхніх десяти пальців. Це порада господаря-жмикрута, вона обумовлена споконвічним недовір'ям, яке протистоїть споконвічним лінощам. Дідро розповідає, що якось, — він жив тоді в Голландії, — до нього прийшло п'ятеро робітників вставляти розбиту віконну шибку, один із них ніс скло, другий замазку, третій — відро з водою, четвертий лопатку, п'ятий ганчірку. За два дні вони вп'ятьох уставили шибку.

Таке недбальство є наслідком середньовіччя, воно породжене кріпацтвом, так само як байдужість креолів породжена їх колишнім становищем рабів; цей гандж, спільний для всіх народів, в наш час під впливом прогресу зникає повсюди, в тім числі і на Ла-Маншському архіпелазі, — а можливо, тут скоріше, ніж деінде. Ініціативність, яка пов'язана з бездоганною чесністю, все більше і більше стає невід'ємною прикметою праці в цих заповзятливих острівних общинах.

На архіпелазі ще досить помітні деякі пережитки давніх часів. Ось для прикладу: «Протокол засідання ленного суду, який мав місце в Сент-Уенській парафії, в домі пана Мальзара, в понеділок 22 травня 1854 року, дванадцята година дня. Головував сенешал, по праву руку його сидів прево, по ліву — судовий пристав. На засіданні був присутній благородний кавалер, сеньйор Морвіля, від якого перебуває в ленній залежності частина парафії. Сенешал зажадав від прево скласти присягу, зміст якої подається нижче: «Кляніться вашою вірою у всемогутнього бога, що будете чесно і неухильно виконувати покладені на вас обов'язки прево ленного суду у Морвільських володіннях і достерігатимете прав сеньйора». І вищеречений прево, звівши вгору руку й віддавши сеньйорові Морвіля уклін, мовив: «Клянемось у цьому». На Нормандському архіпелазі говорять по французьки, але дуже своєрідно, як побачимо далі. Слово «парафія» вимовляється «парахвия». Кажуть: «Хворінь у ногу вступила». Запитаєш: «Як вам живеться?» Відповідають: «Поганецько», «середина на половину», «як у бога за пазухою», а не «погано», «так собі», «добре»; замість «сумувати» — «гризтися душею», «смердіти» — «тхором тхнути», «завдати збитків» — «нагосподарювати», «замітати в кімнаті підлогу», «мити посуд» тощо — «вичищатися». Мідниця, часто повна помий, — «ваза». Про п'яного кажуть, що він «забражничав». «Промокнути» — «відсиріти». «Впасти в тугу» — «спускатися на дно». «Дівчина»