Читати книгу - "Одіссея капітана Блада"

Після цього суддя почав промову, в якій намагався довести, що Бейнс і Блад обидва винні в зраді: перший — тому, що переховував зрадників, другий — надавав зрадникові медичну допомогу. Він пересипав свою промову улесливими посиланнями на свого законного государя й повелителя, якого Бог поставив над усіма, і лайкою на адресу протестантів і Монмута, про якого він мав сміливість твердити, що найбідніший законнонароджений підданий королівства має більше прав на престол, ніж цей байстрюк-герцог.

— Господи! Яке гаддя завелося в нашому суспільстві! — шалено вигукнув суддя і впав у крісло, знесилений таким енергійним виступом. Якусь мить він сидів нерухомо, приклавши хусточку до рота, потім знову якось неспокійно засовався в кріслі, і знову його обличчя спотворив біль. Він ледве зміг кивнути членам суду, щоб ті вийшли для ухвалення вироку.

Пітер Блад слухав нестримну блюзнірську і майже нецензурну промову Джефрейса з байдужістю, яка пізніше, коли він згадував про все це, дивувала його самого. Він був так вражений поведінкою цієї людини, протиріччям між його духом і тілом, методами залякування та примусу стосовно присяжних засідателів, що майже забув про небезпеку, яка загрожувала його власному життю.

Присяжні засідателі незабаром повернулися. Усі троє підсудних були визнані винними.

Пітер Блад обвів поглядом зал суду, задрапірований червоною матерією. На якусь мить море облич захиталося й розпливлося перед його очима. Потім він знову опанував себе і почув, як його запитували: що він може заперечити смертному вироку після того, як його визнали винним у державній зраді.

Він засміявся, і його сміх моторошно пролунав серед мертвої тиші суду. Вся ця комедія була таким безглуздям, таким знущанням над справедливістю! І все це витівав той блазень у яскраво-червоній мантії, що сам був посміховиськом, слухняним знаряддям злобного і мстивого короля. Але навіть і на цього блазня вплинув сміх Блада.

— Ти ще смієшся — із зашморгом на шиї смієшся просто на порозі вічності!

І тут Блад використав нагоду, щоб помститися:

— Присягаюся честю, у мене більше підстав для цього, ніжу вас. І ось що я скажу вам, перш ніж буде затверджений мій вирок. Ви бачите мене — невинну людину, чий єдиний злочин полягає в милосерді, — із зашморгом на шиї. Ви юрист і говорите зі знанням справи про те, що чекає на мене. Я ж, як лікар, можу сказати, теж зі знанням справи, що уготовано вам, ваша честь. І запевняю, що навіть зараз я не помінявся б із вами місцем, не поміняв би зашморг, який ви накидаєте мені на шию, на той камінь, який ви носите в собі. Смерть, на яку ви засуджуєте мене, — легкий жарт порівняно зі смертю, на яку приречена ваша честь Усевишнім суддею, ім’ям якого ви так часто прикриваєтесь.

Верховний суддя сидів нерухомо, неприродно виструнчившись, обличчя його сполотніло, губи скривилися. На кілька секунд після того, як Пітер Блад скінчив говорити, зал суду, немов паралізований, принишк, запала абсолютна тиша. Ті, хто знав Джефрейса, вважали це затишшям перед бурею і готувалися до вибуху. Але вибуху не дочекались.

Поволі, ледве помітно, на зблідлому обличчі судді знову заграв рум’янець. Джефрейс немов виходив зі стану заціпеніння. Ось його постать у яскраво-червоній мантії подалася вперед, і він заговорив. Приголомшеним голосом і стисло, набагато коротше, ніж звичайно в таких випадках, абсолютно механічно, як людина, думки якої зайняті чимсь іншим, він виголосив смертний вирок, жодним словом не згадавши про те, що сказав Пітер Блад. Прочитавши вирок, Джефрейс знесилено сповз у крісло. Очі його напівзаплющилися, а чоло вкрилося краплинами поту.

Ув’язнених вивели.

Полліксфен — запеклий віг у душі, попри посаду прокурора, — прошепотів на вухо своєму колезі — адвокатові (хоча той шепіт був почутий одним із присяжних засідателів):

— Богом присягаюся, той смаглявий негідник добре налякав верховного суддю. Шкода, що його мають повісити. Людина, здатна залякати Джефрейса, забрела б далеко.

Містер Полліксфен водночас і помилявся, і не помилявся — явище набагато частіше, ніж це зазвичай трапляється.

Він мав рацію, висловивши думку, що людина з характером Блада, людина, здатна своєю витримкою і своїми словами злякати страшного Джефрейса, пішла б у житті далеко. І водночас він помилявся — хоч це йому і не ставиться у провину — у своєму припущенні, ніби Пітера Блада мають повісити.

Уже сказано, що, хай би яке велике лихо спіткало Блада в результаті його поїздки в Оґлторп, він іще мав — хоч і сам того не знав — дякувати долі, по-перше, за те, що його таки судили, і, по-друге, за те, що суд відбувся дев’ятнадцятого вересня. До вісімнадцятого вересня вироки, ухвалені судом, виконували негайно. Але саме вранці дев’ятнадцятого вересня до Тонтона прибув кур’єр від лорда Сандерленда, державного секретаря, з листом на ім’я лорда Джефрейса, в якому повідомлялося, що його величність король милостиво звелів відправити тисячу сто бунтівників у свої південні колонії на Ямайці, Барбадосі й на Підвітряних островах.

Не слід вважати, що цей наказ диктувався якимось почуттям гуманності. Лорд Черчилль, один із сановників Якова II, мав рацію, коли сказав, що серце короля таке ж чутливе, як і камінь. Просто король зрозумів, що масовими стратами нерозумно марнується цінний товар. І це тоді, коли на плантаціях бракувало робочих рук і здорового, витривалого чоловіка можна було продати за 10—15 фунтів стерлінгів. Багато сановників при дворі короля тією чи іншою мірою мали підстави розраховувати на щедрість його величності, а бунтівники саме й були тим дешевим і надійним матеріалом, яким можна було задовольнити ці претензії. Для цього слід було тільки відібрати певну кількість засуджених і віддати їх придворним у їхнє цілковите розпорядження.

Лист лорда Сандерленда дає вичерпне уявлення про королівську щедрість. Тисячу засуджених планували розподілити між вісьмома придворними, а сотню, було зазначено в постскриптумі до листа, лорд просив для королеви. Цих в’язнів