Читати книгу - "Муссоліні"

сімейних фото. І крізь призму цієї пам’яті образ Муссоліні – який практично позбувся своїх справжніх ідеологічних та політичних конотацій і постав скоріше як гостро-пароксизмальний, але в певному сенсі показовий приклад національної сутності, так би мовити, «італійськості» – забезпечив собі довге посмертне життя на території Італійської республіки. І не тільки (всупереч поширеній думці) в Італії післявоєнного періоду зі щоденними газетами та першими масовими культурними заходами, а й у більш близькій до нас Італії, насиченій глянцевими виданнями та відеокасетами.

Після війни багато італійців сприймали дуче не просто як історичний персонаж чи режисера найвеличнішої політичної драми, яку пережила Італія в двадцятому сторіччі, а як героя історичного роману з притаманними йому нотками трагічної величі, де переплітаються інтриги, пристрасті, сценічні ефекти, таємниці, двійники. Дійсно, розглянувши найважливіші аспекти його політичної та загальної біографії, не можна заперечувати – таке життя варто розповіді в стилі справжнього народного роману. Спробуємо перелічити ці аспекти: просте походження, бродяжницька та бунтівна молодість, потайні та розпусні любовні пригоди, еміграція та голод, пристрасні й нестримні політичні баталії, хоробрість у воєнних справах, ареш­ти й ув’язнення, діти та пасинки, захоплення командування та блискавичне соціальне сходження, слава та труднощі влади, смерть улюбленого брата та юного сина, воєнні тріумфи, віддана дружина й молода коханка, інтриги можновладців проти нього, воєнні розгроми, зрадництво послідовників, смертельний вирок зятеві та ненависть любої доньки, арешт, визволення, політичне воскресіння, сумна й одинока старість, ганебна втеча, розстріл в обіймах Кларетти, народний глум і наруга над тілом.

Але як так сталося, що романтична і політично виправдувальна література змогла завоювати громадську думку й поширитись у народній культурі? Дійсно, баналізація образу Муссоліні завдяки висвітленню у приватно-родинному ключі через його зображення як народного героя, а не політичного керманича, заяложені штампи його біографії, наприклад, стосовно сім’ї, молодості, закоханостей, прив’язаностей, вольового й рішучого характеру, – все це починається здалеку, і цьому існує безліч підтверджень практично в усіх біографічних життєписах, що з’явилися за роки режиму71.

Своє місце у створенні романтичних і вишуканих образів, співзвучних із персонажами італійської народної культури, знай­шли навіть автобіографічні екзерсиси самого дуче, призначені для широкого загалу. На думку спадає, наприклад, твір «Життя Арнальдо» із пасторальними спогадами про юність Беніто та його брата, що пройшла серед ланів і виноградників, про «надекономні страви», які вони їли в родинному колі, про сільські ярмарки та місцеві танці72. Ці картини та психологічні натяки залишили вагомий слід у національній уяві, яку донедавна підживлювала пам’ять про власне селянське минуле.

Те, що з легкої руки Ренцо Де Феліче ми визначили як «роман про Беніто», отримало неабияке поширення після Другої світової війни. Події на площі Лорето принесли італійцям фізичне та політичне визволення від диктатора, від людини, яка спочатку зневажила свободу, а потім довела країну до руйнівного стану через низку згубних воєнних операцій, але від власних фантазій і несвідомості італійці, очевидно, не визволилися. Після війни драматичні події, що привели до краху фашизму й до повернення парламентського устрою, ще були занадто близькими в часі, і це ускладнювало, навіть унеможливлювало історично справедливу та достовірну оцінку тісного зв’язку між Муссоліні та більшістю співвітчизників. З іншого боку, за нових обставин багато італійців прагнули позбутися спогадів про те, що вони були завзятими муссоліністами та переконаними фашистами, і не хотіли, щоб це колишнє завзяття та переконання перетворилися на почуття провини або чогось іншого – сороміцького, ганебного. Значно легше було подавати все це як щиру й наївну пристрасть, як нетривале очарування, що охопило всіх без розбору, як любов до батьківщини, що виявилася оманою. В цьому історично мовчазному та культурно суперечливому контексті одразу ж після війни розгорнулася широка операція (характер якої був вочевидь спрямований на визволення від моральних обов’язків і на самовиправдання) з баналізації, тобто спрощення і популяризації постаті Муссоліні, яка тривала протягом наступних десятиліть.

З огляду на притаманні Італії католицькі традиції та дух антикомунізму антифашизм був, відверто кажучи, ідеологією меншості, і замислена деякими представниками Комітету національного визволення хвиля очищення неминуче зіткнулася з категоричною відмовою і з опором вагомої частини італійського суспільства будь-якій ініціативі, що висвітлювала непослідовність цінностей і психологічних настанов попередніх двадцяти років. Тож не дивно, що на тлі неможливості сконструювати щодо Муссоліні бодай якусь ідейну або політичну спадковість сформувалася ностальгія за прив’язаністю та почуттями. Тільки-но політична постать Муссоліні була похована під уламками війни, більшу частину національної громадської думки в післявоєнній Італії зацікавив загальнолюдський бік його життя, тобто подробиці інтимного та родинного характеру, що виявили (незважаючи на великі обмеження) неабияку його людяність і велич.

Звичайно, баналізації постаті Муссоліні сприяли різні фактори: небажання з боку антифашистської культури зіткнутися віч-на-віч з питанням муссолінізму, через що вона обмежилася позицією морального засудження; відставання офіційної історіографії; політико-культурний клімат, нав’язаний холодною війною; очевидна структурна та політико-особистісна спадкоємність між відновленою демократією та старим режимом, що виявлялася на різних рівнях; бажання чималої частини громадськості Італії виправдати себе й визволитися від вантажу історичної провини через масове приєднання до режиму, а отже, потреба цих людей подати фашизм як суто муссолінівський продукт, а самого Муссоліні пред’явити в менш компрометуючому політико-ідеологічному «одязі». Десь на межі між історією та колективною пам’яттю, між історією та народною уявою народжується «роман про Беніто», зосереджений не так на політиці (захист політико-ідеологічного напряму було пов­ністю делеговано невеличкому й задерикуватому осередку неофашизму), як на людині, батькові, чоловікові, коханці, на таємницях його розстрілу, на його релігійному наверненні in extremis[19], на його більш-менш визнаних хворобах. Щонайменше років десять цей роман розфарбовувався загробними відтінками в стилі театру жахів «Гран-Гіньоль», про що свідчать страждальницькі пригоди праху дуче вже після подій на площі Лорето: вночі 23 квітня 1946 року тіло було потай викрадене з міланського кладовища Мусокко групою молодих неофашистів, потім в інтересах демократично-християнської держави воно тривалий час зберігалося в монастирі капуцинів Черро-Маджоре поблизу Мілана, й лише в серпні 1957 року його було повернуто з поваги до родини та на пошану ностальгійних почуттів шанувальників.

Протягом усіх цих років романтичне забарвлення, про яке ми зараз ведемо мову, було прив’язане до спогадів і розповідей старшого покоління (а отже, має ознаки ностальгії та приватності), до пристрасних цитат із народних газет, до сповнених недомовок і гнучких трактовок мемуарів ієрархів, колабораціоністів і родичів дуче, до одкровень і епізодичних диспутів, до більш-менш достовірних з історичного погляду біографічних нарисів. І врешті-решт, у 1994 році воно зазнало кульмінації у