Читати книгу - "Щоденник про війну в Палестині"

О третій ранку я зібрався разом із командиром роти і його людьми. На світанку ми мали зайняти перехрестя й наші люди мали там окопатись і міцно вистояти перед концентрованим ворожим вогнем. Бій за Неґбу розпочався.

Після того, як рота освоїлась на перехресті, я відчув що немає потреби в моїй подальшій присутності. Тож я вирішив повернутись до штаб-квартири батальйону. Вкінці незахищеного шляху до перехрестя я зустрів штабного офіцера бригади, що йшов перевіряти успіх операції. Він був здивований тим, наскільки незахищеним був цей шлях і вдень мусив їздити по ньому на бронетранспортері Брена. Я повернувся разом із ним у бронетранспортері. Та коли ми повернули назад трапилася подія, одна із тих, в які доля так любить гратися. Ми почули звуки пострілів, що доносилися із кукурудзяного поля зовсім поряд з нами. Штабний офіцер бригади сказав: «Хто б не стріляв у кукурудзі, здається він там один. Ходімо виженемо його.» І бронетранспортер спустився і заїхав у поле. Раптом стрілянина затихла й навколо запала цілковита тиша. Ми обдивились поле, але не змогли нікого побачити або почути. Гаяти більше часу не було сенсу, тож ми повернулись назад, щоб виїхати на дорогу. Але в один особливий момент незбагненний внутрішній голос застеріг мене. Це був момент, коли бронетранспортер, піднявши свою передню частину, щоб виїхати на дорогу, відкрив свій дах для огляду того, хто міг стріляти в кукурудзі позаду (Носій Брена є легким бронетранспортером, що має броню по бокам, але не має на даху – прим. перекладача). Це не було витвором уяви і я не знав як почуватися в цій ситуації. В той самий момент, коли перед бронетранспортера піднявся на край дороги, вогонь, що перед цим притих, відкрився знову й мене охопило дивне відчуття в грудях. Ніби щось м’яко влучило в мене. Я глянув донизу й побачив, що мої груди омились кров’ю. Я одразу ж зрозумів, що мене підстрелили. Куля пройшла через грудну клітку поблизу серця. Я витяг носовичок і спробував зупинити кровотечу.

Я був сповнений найдивнішого відчуття. Я не був надто переляканим і мені не було ані шкода, ані сумно. Мене цікавило лиш одне питання: «Це вже кінець?» Я навіть не засмучувався цим питанням і лиш тепер, сам не знаю чому, уперше після приходу в Палестину згадав своїх маленьких донечок, Худу і Муну. І згадав я свій дім, дружину й уявив, як вони сприймуть звістку про моє поранення. Потім я згадав про своїх бійців і подумав, який ефект на них справить ця звістка та як буде іти без мене бій. Моє серце наповнилося дивним спокоєм, а душа сповнилась відчуттям ясності й задоволеності.

Я повернувся до офіцера бригади, який занепокоївся мною й намагався все зробити для моєї зручності, й попросив його запалити мені сигарету. Я тримав сигарету в одній руці, а іншою, досі тримаючи носовичок, стискав груди. Я зробив одну довгу затяжку із сигарети й заплющив очі поки бронетранспортер плавно але швидко рухався до шпиталю в Межделі. Чимало спогадів промайнуло в моїх думках, сцени минулого, побачені фільми, мрії та сподівання: моє дитинство та юність, будинок і сім’я, мої дві маленькі донечки, що граються в кімнаті, Організація вільних офіцерів і та небезпека, що нависла над нею, лінія фронту з усіма випробуваннями й жахами, мої бійці з офіцерами та все те, що вони подолали і перетерпіли. Я відкрив очі й зробив ще одну довгу затяжку коли ми спішили доїхати до шпиталю.

Я із подивом подивився на лікаря, який оглядав мене в междельському шпиталі, майже не вірячи в його пояснення. Його опис мого поранення був надто гарним, щоб бути правдою. Я прибув сюди із повною вірою в те що, беручи до уваги обсяги кровотечі й місце поранення, моя рана глибока і серце вражене також. Коли я зняв просякнутий кров’ю носовичок, яким намагався стримати кровотечу, глянув на лікаря і сказав:

– Прошу вас, не соромтеся розповісти правду.

Лікар почав оглядати рану, після чого незрозуміло похитав головою. Мені стало неспокійно і я попрохав його сказати, була рана глибокою чи ні. Він усміхнувся, качнув головою та відповів:

– Пробачте, це незвичайне поранення. – і додав: – Чи знаєте ви що з вами сталось?

– Я знаю лише, що мене підстрелили – відповів я.

– Це так, але чи знаєте як саме вас підстрелили? – запитав лікар.

Мені стало ще більш неспокійно від цього діалогу і я сказав:

– Я думаю, так само, як і будь-кого іншого, кого поранили.

Лікар похитав голову в знак незгоди й відповів:

– Вас дійсно поранено, та поранення незвичайне. Схоже на те, що куля пробила бронетранспортер і при цьому ядро кулі відділилося від металевої оболонки. І те, що влучило у Вас було металевою оболонкою без ядра.

Я лежав на операційному столі, поки він оглядав мою грудну клітку. За десять хвилин лікар влучив мені шматочки скрученого металу й сказав: «Візьми на пам’ять.» Я потримав їх на долоні й роздивився пильно. Дивлячись на них я був уражений тим, що б могло статися, якби події повернулися іншим чином. І коли я замислювався над цим, моя душа потягнулась до свого Творця і я проговорив у глибині серця: «Хвала Богові. Хвала Богові.»

Я був першим, хто прибув до междельського шпиталю того ранку. Коли дізнався, що моє порання специфічне, перша моя думка була про те, що я вже довго нічого не їв. Я попросив чаю і поки повільно його пив, думками повернувся до дивних обставин моєї втечі. Чай пробудив мій апетит і я став почуватися ще голоднішим, аніж до того. Я попросив щось поїсти і був шокований, почувши що нічого нема.

– Що ви маєте на увазі? – вигукнув я. – Я голодний.

– Ваш батальйон мабуть пришле вам їжу – відповіли.

– Мій батальйон? – я витріщився на людину, яка сказала мені це. Я повторив це слово знову й знову і раптом подивився на нього й запитав: – Де мій батальйон?

Це питання стало непереборним і взяло гору над моїми переживаннями та уявою. А й