Читати книгу - "Я, робот"

— Ти серйозно? Цього не може бути!

— Але так є, — буркнув Донован.

Маленькі цятки, що позначали місцезнаходження робота, утворили нерівне коло, у центрі якого знаходився червоний хрестик — селенове озеро. Пальці Пауелла потяглися до рудих вусів — знак занепокоєння. Донован додав:

— За дві години, поки я за ним стежив, він обійшов це бісове озеро чотири рази. Мені здається, що він там кружлятиме без кінця. Ти розумієш, у якому становищі ми опинилися?

Пауелл глянув на нього, але нічого не сказав. О, він чудово розуміє, у якому вони становищі. Усе було просто, як силогізм. Батареї фотоелементів, що захищали їх від жахливої меркуріанської спеки, полетіли к бісу. Врятувати їх міг тільки селен. А його міг дістати лише Спіді. Не повернеться Спіді — не буде й селену. Не буде селену — не буде фотоелементів. Не буде фотоелементів… Що ж, смерть від повільного підсмажування — приємного мало. Донован сердито скуйовдив кучму свого рудого волосся і з гіркотою мовив:

— Ми виставимо себе на посміховисько перед усією Сонячною системою, Грегу. Як швидко все полетіло шкереберть. Знаменитий екіпаж у складі Пауелла і Донована послали на Меркурій, щоб з’ясувати, чи варто на сонячному боці відкривати копальні з найновішою технікою і роботами. А ми все це уколошкали першого ж дня. I робота ж дуже проста. Ми цього ніколи не переживемо.

— Хай це тебе не хвилює, — спокійно відказав Пауелл. — Якщо ми зараз нічого не придумаємо, переживати не доведеться. Ми просто не виживемо.

— Не верзи дурниць! Коли тебе все це тішить, то мене — навпаки. Це ж злочин — послати нас сюди з одним лише роботом! I ще ця твоя блискуча ідея — самим лагодити фотоелементи.

— Даремно ти так. Ти знаєш, що це — наше спільне рішення. Все, що нам потрібно — лише кілограм селену, діелектрична установка Стіллхеда й близько трьох годин часу. А тут цілі озера селену по всій сонячній стороні! Спектрорефлектор Мак-Дугала за п’ять хвилин зафіксував аж три, хіба ні? Якого ж дідька! Не могли ж ми чекати наступного протистояння!

— Ну гаразд, а що робити? У тебе є якась ідея? Я знаю, що є, інакше ти не був би такий спокійний. Герой ти не більший, ніж я. То кажи!

— Ми не можемо самі піти на пошуки Спіді,

Майку. Принаймні тут, на сонячному боці. Навіть у нових скафандрах нам більше двадцяти хвилин на такому сонці не витримати. Але знаєш стару приказку: “Пошли робота зловити робота”? Послухай, Майку, може, наші справи не такі вже й кепські. У нас внизу є шість роботів, і їх можна використати, якщо вони справні. Якщо тільки вони справні. Очі Донована зблиснули надією.

— Ти маєш на увазі тих роботів, що залишилися від Першої експедиції? А ти певен? Вони можуть бути всього-на-всього напівавтоматами. Ти ж знаєш, десять років — чималий термін для робототехніки.

— Ні, вони роботи. Я цілий день провів з ними, і я знаю, що кажу. У них позитронний мозок, хоч, звичайно, примітивний.

Він сховав карту в кишеню.

— Ходімо вниз.

Роботи були в найнижчому ярусі — всі шість, заставлені запліснявілими ящиками невідомо з чим. Вони були такі великі, що, навіть коли сиділи на підлозі, їхні голови здіймалися вгору на цілих сім футів.

Донован присвиснув:

— Оце так розміри! Не менше десяти футів в обхваті.

— Це тому, що вони оснащені старим приводом конструкції Мак-Гафі. Я заглянув усередину — нікудишній пристрій, можеш переконатися.

— Ти ще не включив їх?

— Ні. Немає потреби. Не думаю, щоб у них щось вийшло з ладу. Навіть діафрагми ще пристойні на вигляд. Вони можуть говорити.

Він відгвинтив щиток на грудях у найближчого робота і вставив туди дводюймову кульку, що містила в собі крихітну іскорку атомної енергії — цього було досить, щоб вдихнути роботові життя. Не так і легко було приладнати кульку, проте Пауелл впорався з цим, старанно загвинтив щиток і підключив радіоуправління нової конструкції, про який десять років тому і не чули. Це ж саме він проробив і з п’ятьма іншими роботами.

— Вони не рухаються, — занепокоєно мовив Донован.

— Бо немає команди, — коротко кинув Пауелл. Він підійшов до першого робота й поплескав його по металевих грудях. — Гей, ти! Ти мене чуєш?

Голова монстра повільно нахилилася, й очі втупилися в Пауелла. А грубий, хрипкий, ніби звук старовинного фонографа, голос проскрипів:

— Так, хазяїне!

Пауелл невесело усміхнувся до Донована:

— Чув? Це один з перших роботів, що могли говорити. Саме тоді почалася кампанія проти використання роботів на Землі. Але, щоб стримати її, конструктори запрограмували в цих гемонських машинах надійний, здоровий комплекс раба.

— Однак це їм не допомогло, — зазначив Донован.

— Ні, звичайно, але вони робили все, що було в їхніх силах. — Він ще раз повернувся до робота.

— Вставай!

Робот повільно підвівся. Донован задер голову догори й присвиснув.

— Ти можеш вийти на поверхню? На світло? — запитав Пауелл.

Пауза напруженого обдумування. Мозок робота працював повільно.

— Так, хазяїне! — почулася відповідь.

— Гаразд. А ти знаєш, що таке миля?

Знову пауза і некваплива відповідь:

— Так, хазяїне.

— Ми виведемо тебе на поверхню і вкажемо напрямок. Ти пройдеш близько сімнадцяти миль і десь у тому районі зустрінеш іншого робота, меншого за тебе. Розумієш?

— Так, хазяїне!

Ти знайдеш цього робота й накажеш йому повернутися. Коли він не послухає, приведеш його силоміць.

Донован сіпнув Пауелла за рукав.

— А чому б його не послати прямо по селен?

— Бо я хочу повернути Спіді, розумієш? Я хочу знати, що з ним скоїлося. — А тоді звелів роботові: — Іди за мною!

Робот не зрушив з місця, а його голос прогримів:

— Вибач, хазяїне, не можу. Ви повинні сісти на мене. — Його незграбні руки з брязкотом з’єдналися, тупі пальці переплелися, утворивши щось на зразок стремена.

Пауелл вп’явся в нього очима, поскубуючи вуса.

— Ого! Гм…

Очі Донована округлилися від подиву:

— Ми повинні їхати на ньому? Як на коневі?

— Гадаю, що так. Хоч не знаю, навіщо це. Я не бачу… А втім, зрозуміло. Я казав тобі, що тоді аж надто дбали про безпеку. Очевидно, хотіли переконати всіх, що роботи не можуть завдати шкоди людині. Вони, мовляв, не можуть пересуватися самостійно, а лише з погоничем на плечах. Що ж нам робити?

— Якраз я про це й думаю, — буркнув Донован. — Ми не можемо вийти на поверхню під палюче сонце ні з роботом, ні без робота. О господи! — Розхвилювавшись, він двічі клацнув пальцями. — Дай-но мені свою карту. Я недаремно вивчав її