Читати книгу - "Вершник без голови"

ділянки родючого чорнозему, на якому виростають великі дерева з пишними кронами: індіанське мильне дерево, горіхи, в'язи, кілька різновидів дуба, подекуди кипариси й тополі, — і ці гаї, що міняться всіма відтінками зелені й вражають око розмаїтістю обрисів, таки справді прекрасні.

Струмки там кришталево чисті, і в них відбивається ясна блакить неба. Хмари майже ніколи не заслоняють сонця, місяця й зірок. Туди немає дороги демонам хвороб — жодна пошесть не навідує цих благословенних місць.

Та хоч який принадний цей край, цивілізована людина ще не влаштовує тут свого житла. Його стежками мандрують лише червоношкірі бродяги прерії — команчі,[15] - та й то тільки верхи на конях, коли виряджаються в свої набіги на поселення по берегах Нижньої Нуесес або Леони.

Мабуть, саме тому справжні діти природи, дикі тварини, обрали ці місця собі за домівку. В жодній іншій частині Техасу ви не побачите стільки оленів і полохливих антилоп. На кожному кроці трапляються тут кролі — і звичайні, і велетні-«мули», трохи рідше тхори, опосуми, дикі свині.

Оживляють краєвид і прегарні барвисті птахи. З шурхотом злітає зі стежки лісова перепілка; ширяє в повітрі королівський гриф; край горіхового гаю вигріває на сонці свій розкішний комір величезний дикий індик; серед пірчастого листя акації мигтить химерний, схожий на ножиці хвіст чудернацького птаха-кравця, якого тутешні мисливці називають «райським птахом».

Дивовижної краси метелики, широко розгорнувши крильця, пурхають у повітрі, а коли сідають перепочити на якусь яскраву квітку, то здаються її пелюстками. Величезні оксамитові джмелі дзижчать серед усипаних цвітом чагарників, змагаючись із не набагато більшими за них колібрі.

Та не всі жителі цього прекрасного краю мирні й безневинні. Більш ніде в Північній Америці немає таких великих гримучих змій — вони ховаються в густій траві, так само як і ще небезпечніші мокасинові змії. Тут може вжалити і отруйний тарантул, і скорпіон, а отруйна стонога лише проповзе по шкірі людини — і вже спричинить гарячку, яка може призвести до смерті.

Серед дерев та чагарів по берегах річок можна побачити плямистого оцелота, пуму,[16] а також їхнього більшого й дужчого родича — ягуара; саме в цих місцях проходить північна межа його поширення.

По узліссях самотньо й тихо скрадається худий техаський вовк, а інший представник цього роду, боягуз койот, віддає перевагу відкритій прерії і шукає здобичі тільки гуртом із своїми братами.

В тій-таки прерії, поряд із кровожерними хижаками, живе і найкраща, найблагородніша з усіх тварин, найрозумніший і найвірніший чотириногий друг людини — кінь. Незалежний від людських примх, не знаючи ні вуздечки, ні сідла, ні в'юків, він живе собі там вільним і диким життям, як велить його неприборкана вдача.

Та навіть і в цих заповідних місцях він не завжди має спокій. І тут його переслідує, полонить і приборкує людина, і людина ця — Моріс-мустангер.

На березі Аламо — чи не найпрозорішої з річечок, що впадають у Ріо-де-Нуесес, — стояла оселя, скромна, як і більшість осель у Техасі, й, певна річ, така ж мальовнича.

То була хатина, споруджена з розколотих уподовж стовбурів юки, вбитих сторч у землю, з покрівлею із цупкого гостроконечного листя цієї ж таки гігантської деревоподібної лілії.

Щілини між стояками, на відміну від інших будівель у Західному Техасі, були не замазані глиною, а завішані зсередини кінськими шкурами, що трималися не на цвяхах, а на колючках мексиканського столітника.

Високі крутосхили, що підносилися над долиною річки, були вкриті деревами й кущами, які правили за матеріал для хатини: тією ж таки юкою, агавами та іншими невибагливими рослинами. Зате внизу, на родючих грунтах долини, буяв справжній ліс, що тягся на кілька миль обабіч річки. Там росли переважно шовковиці, дуби, горіхи. Ця зелена смуга не виходила за межі долини, і верхівки дерев ледь сягали горішнього краю урвищ.

Ліс не скрізь був суцільний. Подекуди з боку річки його потісняли невеликі зелені луки з навдивовижу соковитою травою, яку мексиканці називають грама.

На краю одного з таких природних газонів, що дугою заходив у ліс, і стояла згадана проста оселя. Галявину півколом обступали дерева, і їхні стовбури скидалися на колони, що підтримують склепіння якогось лісового амфітеатру.

Та оселя стояла в затінку під деревами, і складалося враження, що таке затишне місце обрано свідомо, аби приховати її від чужого ока. Хатину можна було побачити лише з боку річки, та й то тільки опинившись просто навпроти неї. А малий розмір і бляклий колір стін та покрівлі робили її ще непомітнішою.

Хатина була зовсім невеличка — не більша за намет — і не мала вікон чи інших отворів, окрім дверей та ще хіба димаря крихітної глиняної грубки, притуленої до однієї із стін. Двері — легка дерев'яна рама, обтягнута кінською шкурою, — трималися на завісах з тієї ж таки шкури.

Позад хатини був піддашок, підпертий шістьма стовпами й покритий листям юки. Його оточувала огорожа з поперечних жердин, прив'язаних до стовбурів навколишніх дерев.

Така сама огорожа тяглася навколо прилеглої ділянки лісу, завбільшки з акр,[17] що починалася за хатиною і впиралась у крутосхил. Земля там була порита й поколупана безліччю відбитків кінських копит, а подекуди і втоптана до твердого, і це свідчило, що та ділянка править за кораль — загороду для диких коней, мустангів.

І справді, в загороді стояло з десяток чи більше коней. Їхні дикі очі й збуджена поведінка промовисто свідчили, що зловлено їх зовсім недавно і вони тяжко страждають у неволі.

Усередині хатина мала вигляд досить чепурний і затишний. Кінські шкури, що висіли на стінах шерстю досередини, непогано прикрашали оселю. Цей своєрідний килим з великих клаптів гладенької, лискучої шерсті різних мастей — чорної, гнідої, білої, рудої, рябої — тішив око і свідчив про неабиякий смак господаря.

Умебльована хатина була вкрай просто. Саморобне складане ліжко з дерев'яних козел, обтягнутих кінською шкурою, дві табуретки, зроблені за тим самим зразком, та ще грубий стіл, збитий з юкових обаполків, — ото й усі меблі. В дальшому кутку притулилося щось ніби ще одна постіль — з тих-таки незмінних кінських шкур.

Що було зовсім несподіваним у цій примітивній оселі — то це полиця з книжками, пера, чорнильниця, поштовий папір з конвертами і газета на столі.

Були там ще й інші речі, що нагадували про цивілізацію і навіть більше — про вибагливість господаря: велика шкіряна дорожня скриня, дорога двоцівкова рушниця, карбований срібний келих, мисливський ріг і свисток.

На підлозі стояв сякий-такий кухонний посуд, здебільшого бляшаний,