Читати книгу - "Скривджені й нескривджені"

в червоні черевики й прикрита білим довгим серпанком, а в руці держала зелений вінок-трепіток. Саіб привів її до матері. Раджиха гордовито оглянула Паміру і здивувалась: вона не бачила ще на своєму віку, за все своє живоття такої краси. Всі гості заворушились і зашепотіли:

- Яка краса! Які лиснючі чорні очі! Які брови! Краса, як у царівни! Але ж убір! Який простий та вбогий! Це, мабуть, не царівна… це, мабуть, якась проста селянка.

«Це таки проста мужичка!» - подумав Гарун-паша.

Саіб сів і посадив коло себе Паміру. Невольники рознесли кубки з дорогим вином.

Гарун-паша взяв золотий кубок і подав на золотій тарілці Памірі. Паміра промовила:

- У нас, простих людей, такий звичай: господар частує гостя і до гостя перший п'є. Випий, пашо, до мене, а тоді я вип'ю до тебе!

Гарун одразу зблід і спустив очі. Він не випив до Паміри ні крапельки, а мовчки оддав кубок ближчому невольникові. Невольник не втерпів і, одходячи до дверей, сьорбнув трошки вина з кубка і на дверях покотився мертвий. Гарун-паша потаєнці всипав в той кубок отрути…

Невольники принесли дорогі страви і поставили на столі перед гістьми. Гарун-паша взяв одну тарілку і поставив перед раджихою, а другу поставив перед Памірою. Паміра промовила:

- Я з простої сім'ї, а в нас, простих, така поведенція, що всі їдять з однієї миски!

Вона й не доторкнулась до страви.

Раджиху брала ненависть та злість. Вона почала дорікати Памірі:

- Мабуть, ти дочка якогось великого раджі, що така горда та пишна; нічого не їси, нічого не п'єш у нас, в наших покоях; де ж твої слуги, невольники та невольниці? Певно, ти навезла їх дуже багато! -промовила раджиха.

- Я з простого роду і не маю невольників і люблю, щоб і я була і всі кругом мене були вольні, - сміливо сказала Паміра.

- Які погані слова! - зашепотіли тихо паші та пашихи.

- Де ж твої, царівно, дорогі убрання та діяменти?. Чи, може, ти гордуєш нами, що не вбралася до нас в дорожче убрання? - знов ущипнула Паміру раджиха.

- Коли в кого душа вбрана в добро, честь та любов, тому нема на що чепляти на себе півпуда каміння та золота! - сказала Паміра. - В мене простий убір, та й той я ношу поти, поки не зноситься, аби був чистий. Я не роблю так, як інші, що раз надіне шовковий убір та й кидає, бо другий раз його надівати йому вже не личить.

Раджиха й пашихи од сорому аж почервоніли і прикусили язики.

- Чи довго ти, князівно, пробуватимеш у нас в гостях? - спитав Гарун-паша.

- Я ладна й сьогодні покинути вас, - сказала Паміра, - та моє серце мене не пускає. Тільки моє серце оце моя неволя! бо приборкало мені крила. І я не вольна летіти, куди схочу.

- Чи зугарна ж ти робити яку роботу: золотом шити, шовком ткати, перлами вишивати? - насмішкувато спитала раджиха.

- Я люблю працю, - сказала в одповідь Паміра, - вмію і на сорочку собі напрясти. Та якби й ваші двірські самі пряли собі на сорочки, самі шили собі убрання, то не впали б у гріх. Менше мали б часу на усякі збитки. А то вони живуть чужою працею, а самі тільки байдики б'ють та посиденьки й походеньки справляють…

- Яка нахабність! Які безчесні мислі! - зашепотіли двірські стурбовано. - Вигадала якусь працю! Що вона плете? Зашийте її зараз у мішок та викиньте в море! В мішок її!

- Чом же ти, Чонгарівно, не надіваєш свого дорогого вінка та держиш його в руці? Мабуть, ховаєш на більше свято, - засміялась раджиха.

Паміра встала й наділа на голову вінок з барвінку, рути та павиного пір'я. Зелене листя, павине пір'я затріпотіло; з вінка полився дивний брильянтовий світ. Пишна краса Паміри заблищала, як дорогий алмаз. Чорні великі очі засвітились розумом; біле чоло з тонкими бровами засяло. На щоках заграли рожеві рум’янці. Уста зацвіли, мов троянда. Неначе вітром принесений, впав на її плече білий, довгий, прозорий серпанок, обсипаний рожами, й оповив її ніби весняними хмарками і послався кругом неї хвилями. Перед усіма одразу засяла краса небесна, висока. Здавалось, ніби зорі впали з неба на залу й вплелися в Памірин вінок. Світ од вінка лився, дрижав, розійшовся по всій світлиці. Духота в залі щезла. Повіяло прохолодою майського ранку. Зверху посипалась дрібна роса, мов бісер. Краплі падали на гостей, на столи, і вкупі з краплями посипались дрібнесенькі рожі та фіалки. Горниця сповнилась якимись нетутешніми дивними пахощами, од котрих мліла душа, а серце наливалось коханням, добром та щастям. Десь високо в небі защебетали соловейки.

Всі гості схопились з місця і мовчки з дива дивились на Паміру.

Паміра заспівала торжествену пісню про волю людську, про кривду та правду на світі, потім простягла руку до Саіба, взяла його за руку і попліч з ним вийшла з світлиці.

Всі остовпіли… Усі двірські панії й панни помліли. Стара цариця стояла коло трону і тільки дивилась переляканими очима на слід Паміри. А через двері та покрівлю дзвеніла з садка Памірина пісня:

Я всім людям даю щастя…

Всій волі бажаю!

IV

Того-таки літа Саіб, вже дорослий, став раджею. Цариця та паші почали держати між собою раду.

- А що, мої любі паші! Тепер час нам направити молодого раджу на пряму й добру путь, бо через ту свою селянку він зовсім збився з пантелику, - сказала цариця. - Як ти думаєш, мій любий Гаруне-пашо?

- Ти правду кажеш! Треба роздмухати в йому божу іскру, заохотити його до войни, до слави, до славних по-бід. до пишноти та блиску. Задумаймо й почнімо войну. Саіба скривдив арабський емір Карапет. От ми й підкрутимо під його хитру та мудру штучку.

- Добре радиш, Гаруне! - сказала цариця і покликала на раду Саіба.

Вчені браміни поприносили старі пергаментні документи. Перед Саібом розгорнули цілу ослячу шкуру, схожу на стару ганчірку, поточену міллю та черв'яками.

- Дивись, молодий раджо, які тут давні наші й твої кривди списані! - сказав Гаруя до Саіба. - За п'ятсот год передніше один пра-пра-пращур-щур Карапетів напав на наше царство і одвоював од нас оті землі, поля та сіножаті, що стеляться над морем до самісінького порога його палацу. То все було колись твоє!

Саіб почутив кривду в серці, неначе його якась колька шпигнула в серце, і насупився. Він згадав, як його гордо