Читати книгу - "Пригоди Грицька Половинки"

— Кульгай! — підтримав його Петякантроп. — Моментально! Ноги на плечі! Ну! Бо вклею!

— Ох, які ж ви невиховані, — зневажливо пхикнула Свєта. — Хіба так можна? Хіба культурні учні так говорять?

— А чого ж ти лізеш? — почервонів Чайник.

— Бо мені цікаво, — щиро сказала Свєта.

— Іди до бабів, — мовив Петякантроп. — Хай тобі з ними буде цікаво. А в нас тут…

— Це не дівчача справа, — сказав Чайник. — І взагалі… Приходити без запрошення — це теж невиховано, некультурно.

— А мені вчителька сказала… І піонервожата, щоб я у позашкільний час благотворно на вас впливала, бо ви, ледарі, дома не допомагаєте…

— Що-о?! — виставив уперед нижню щелепу Петякантроп. — Щоб я дозволив тобі на себе впливати?! Та ще й у позашкільний час! От я тобі зараз вплину… по портрету! Благотворно!

— Вихователька знайшлася! — хмикнув Чайник.

— Ех ви! — ображено вигукнула Свєта. — Я хотіла щось дуже цікаве сказати… Яке стосується тебе, Чайнику… А тепер…

— Йди-йди!.. Знаю твоє цікаве! «А давайте, хлопчики, поприбираємо у дворі!» — перекривлюючи її, пропищав Чайник. — «А давайте помиємо підлогу!..»

— «А давайте вичистимо корівник!» — і собі пропищав Петякантроп.

— Ах, як цікаво! — сплеснув руками Чайник.

— Захоплююча справа! — сплеснув руками Петякантроп.

— Не-нор-маль-ні! — вигукнула Свєта. — Нічого ви не розумієте. Ні-чо-гі-сінь-ко!..

— Вклею!.. Уа-а! — підступив до неї Петякантроп. Свєта кинулася навтіки. І вже з-за кущів долинуло:

— Іще пошкодуєте! От побачите! От поба…

— Ну ж зануда, — сказав Чайник. — Всюди їй треба свого носа впхати.

Котька трохи заспокоївся. Навряд чи будуть хлопці нишпорити зараз по кущах. Петякантроп припав оком до телескопа, почав дивитися в небо.

— А нічого телескопчик, — сказав він. — З чого це ти його стулив?

— З старого морського бінокля, дядько колись подарував, той, що в Одесі. А трубки алюмінієві. Штанга — розпирачка для ванної, клейончасту занавіску вішати, щоб вода від душу не розбризкувалася…

— Молодець, Чайник!.. Едісон! Але невже ти справді думаєш щось сфотографувати? Це ж…

— Треба було б… — зітхнув Чайник. — Отако треба було б щось. Я розумію, звичайно… Одразу справжню «літаючу тарілку» це…

— Хоч би ложку абощо… Ге? А чого це так закортіло?

— Та треба… Для… міжнародних зв'язків.

— Га?

— Та розумієш, з хлопцем я одним листуюся… Арміном… З Демократичної Німеччини. І він теж пришельцями цікавиться. А оце написав, що його друг, якийсь Інгрід, їде на міжнародний дитячий фестиваль «Хай завжди буде сонце!». І він мені ним книжку передасть. Денікена. Отого, що кіно зробив «Спогади про майбутнє». Правда, німецькою мовою… — Чайник зітхнув. — А у нас же в школі англійська. Але там малюнків нібито багато…

— А як той друг передасть тобі книжку? Ти що — в Артек підскочити збираєшся?

— Та ні! Той Інгрід на зворотному шляху з Артеку заїде сюди. Він — червоний слідопит, героїв війни розшукує. І в нашому районі щось назнав… Так уявляєш, як було б здорово, якби мені вдалося щось таке клацнути! Армін мені книжку, а я йому — фото. НЛО…

— Взагалі, красиво… — Петякантроп усе ще дивився у телескоп, але вже не на небо, а на землю, за річку, по той бік.

— А що ж, — Чайник мрійно зітхнув.

— Ой! — скрикнув раптом Петякантроп. — Ой! Що це? Тю! Ух ти!.. Ух-х-х-х-х!..

— Що? Що таке? — захвилювався Чайник. — Ану дай! Ану!

— Тю! Не може бути!.. Тю! — вражено тюкав Петякантроп, не відриваючись од телескопа.

— Та пусти ж! Ну! Дай! Ну! Що там таке?.. — півником скакав біля нього Чайник.

— Отамо!.. О!.. На тому березі… на острові… біля верби… — відступив нарешті Петякантроп. — Бачиш? Бачиш?

— О-о-о-о!.. І-і-і-і! — аж захлинувся Чайник, припавши до телескопа. — Ух ти-и! Та це ж… Та це… Ох-х! Не може бути! Ой! Зник… Сховався… І я навіть клацнути не встиг… Ну!

Якийсь час Чайник і Петякантроп, вражені, мовчки дивилися один на одного. Якби Котьку в цю мить спитали, ким він хоче бути, він би, не задумуючись, сказав: «Жирафою!» Так йому хотілося зараз витягти шию і зазирнути туди, за річку, де хлопці побачили щось таке незвичайне. Але Котька не був жирафою, і як би він не витягав шию, все одно нічого б не зміг побачити. Він тільки весь напружився і чекав.

— Ну?! — сказав нарешті Петякантроп.

— Ну?! — сказав Чайник.

— А… а може, то кіно знімають? — сказав Петякантроп. — Пам'ятаєш, у Рудні позаторік знімали…

— А де ж кіношники? — сказав Чайник. — Пам'ятаєш, скільки їх було — і людей, і машинерії… Ні!

— Тю!.. Якби я на власні очі не бачив, н-не повірив би. — Тю!..

— Але ти ж бачив. Бачив… і скафандр… і антени… І взагалі.

— А човен який чудернацький… По-моєму, на підводних крилах.

— Ну, то що це? Хто це?

— А я знаю… — знизав плечима Петякантроп.

— Ну… ну схоже ж… Га? Схоже?.. — аж тремтів від збудження Чайник.

— Ну, схоже…

— І… зникнення бабиного мішка, і… вчора ввечері бачив спалахи!..

— І я, точно…

— От!

— Ну… я думав, блискавиця. І гриміло ж за лісом.

— І я думав. А воно, бач… «Політ космічного пришельця в атмосфері супроводжувався яскравим світінням…» І взагалі…

— Га?

— «Га», «га»! Треба, той… пе-перевірити… сфотографувати… І взагалі. Бо може ж зовсім зникнути. Мерщій! Мерщій!

— Ти пожди. «Мерщій! Мерщій!» Як на пожежу. Подумати треба. Це діло таке…

— Та що там думати?! Коли думати? — кип'ятився Чайник. — Поспішати треба, а не думати. Бо…

— Взагалі-то… — Петякантроп почухав потилицю. — Мені картоплю підгорнути загадали.

— Та ти що?! — вибухнув Чайник. — Тут таке… таке… А він — картоплю.

— А ти?! Який хоробрий! А… а Манька?

— Та яка там Манька!..

— Ой, дивись! Як ухопить тебе старий Чайник за чуба та як трусоне! Буде тобі «та».

— Взагалі-то… — тепер уже Чайник почухав потилицю. — Взагалі-то він на жнивах… Але… Хай!.. Одженемо Маньку бігом додому і…

— А картопля?

— Переб'єшся! Давай!

Хлопці поспіхом зняли телескоп, склали триногу, підхопили все і вмить зникли за кущами. Останнє, що чув Котька, було Чайникове:

— Ну!.. Армін закачається, як узнає! Ну, закачається! Упаде!

РОЗДІЛ VII

Події розгортаються. «Нікуди ти не підеш!..»

Де весло? Таємниця віку.

Коли хлопці зникли, у Котьки виникло якесь дивне почуття — ніби все це, що він бачив і чув, було не насправді. Таке воно було несподіване й неймовірне.

Котька вискочив з кущів на прогалину і підбіг до крайберега, де щойно стояла тринога з телескопом.

Та як він не видивлявся, нічого особливого на тому боці не побачив. Звичайний порослий очеретом острівець з розлогою старою вербою та й годі. Правда, було досить далеко — річка в цьому місці широченька. Без