Читати книгу - "Мотря"

Нараз у сінях почувся шум якийсь, хтось насилу вдирався туди, і його не пускали.

— Стій! Гасло?

— Меч і — масло.

— Як?

— Смійся в кулак. Пускай!

— Не слід. Подай клич! Ти хто такий?

— Степовий сич. Твій прапрадід.

— Дурний!

— Не знаю хто. Чи я, чи ти? Пусти!

— Стій! Іти не смій, а то проб'ю!

— Тю-тю, який! Угу-гі-гу! Гетьман звернувся до Орлика:

— Хто нині над двірською вартою дежурить?

— Молодий Чуйкевич.

— Певний?

— Вірний аж до смерті.

— А все ж таки подивися, хто там такий.

— По приказу ясновельможного пана гетьмана.

— Зажди! Хто б не був, впусти його до мене. Хочу вислухати його.

Орлик пішов і за хвилину вернувся.

Провадив діда старенезного, ростом ще вищого, ніж цар, сивого, ніби з млина з-між питлів виліз. Очі мов полиняли від сонця, над очима нависли брови, під очима мішки. Вуса, як з клоччя, аж на груди звисають, на грудях пірвана сорочка, на дощах прана, на вітрах сушена; крізь діри видно велику незгоєну рану.

Увійшов і став біля порога. Зіниці, як сверла, вверчувалися в простір.

— Вечір добрий панам!.. Який тут храм, — говорив, розглядаючись по стінах. — Який тут хлам! — а вказуючи рукою на стіл, сміявся, — добре, та не нам! Добрий вечір панам!

— Ти звідки, діду? — питався його гетьман.

— З України.

— Україна велика.

— Як для кого. Одному до границь його маєтків, другому від колиски до гробу й від пощочини до слави; залежить, як хто ставиться до справи.

— Як звешся?

— Не знаю. Ні імені, ні роду не маю. Я — з народу, а ім'я своє забув.

— А скільки ж тобі літ? — питалися його.

— Старий, як світ. Давно на другу сотню пішло. Ще вас і на світі не було, як я мечем кропив... Колись я жив. Тепер мене нема. Це не я, лиш нудьга, лиш журба і лиш одна тривога... Заростає тернами дорога до слави, маліє народ, сам дріб... Смачний ваш хліб, та немає в ньому поживи... Все таке миршаве, паршиве, — тю!

Апостол наблизився до гетьмана:

— Це, мабуть, божевільний. Їх тепер багато тиняється по світі. Нове століття, народ жде кінця світу, вірить, що царює антихрист.

Гетьман заперечив головою:

— Не божевільний він, не божевільний, слухайте, говорить до речі, лиш другою мовою, не такою, до якої ми привикли.

Старий зачув і замахав руками, як крилами вітряк:

— Вам тільки бачиться так. Я. не божевільний! Я вільний, я козак! Невольник не знає — що воля. Йому, щоб хліб і бараболя, а з якого вона поля, не дбає, — їсть. Я не той гість, ні, ні.

— А чого ж ти прийшов?

— Жаль мені.

— Кого?

— Тебе, його і їх, вас усіх, цілої України, великої руїни. — І нараз, наступаючи на гетьмана і впиваючи в його очі свої вірлині зіниці, не казав, а приказував: — Не бійся, гетьмане, ізміни! Бійся, щоб не змінив її!

— Кому?

— Ідеї. Будь вірним її до сконання, умри для неї. Вона — твоя паня. Вона одна. Без неї жизнь — судно без дна. Не переїдеш ним на другий бік, ні за рік, ні за вік, дарма! Судно без дна — жизнь без ідеї...

— Ти вчений, як бачу, — озвався гетьман.

— Я мозком плачу, а серцем думаю. Смерті своєї чекаю, вона не йде, а сам себе не вб'ю, бо гріх. Терплю за всіх, страдаю. За тебе теж. — Тут показав на гетьмана рукою.

— За мене?

— Еге ж, еге ж! За тебе, ясновельможний пане, гетьмане Степановичу Іване. Ти нині Петра гостив, йому годив, фіміам, як перед ідолом, курив, а він? Ти не знаєш, хто він. Не сват, не брат, він — кат! Бачив його очі? З'їсти нас хоче. Свого рідного сина покладе на лаву за державу, за свою, за Петрову державу, не то тебе, мене і їх, вас усіх. Еге, еге!.. Що за жаль, що за сум. Тільки й край, тільки дум, стільки в народі сили, а кругом лиш могили, і кінця їх немає. Слава воскресення чекає, від воскресення до вознесення, з року на рік, весь вік, весь вік, і нема нам спасення.

Замовк, ніби думка йому спинилася. Нараз, простягаючи правицю в напрямі до гетьмана так, що вказуючим пальцем мало не доторкнувся до його грудей, на яких пишався орден св. Андрея, гукнув:

— Двигни цей камінь, двигни! Він тяжкий, але ще тяжче наше життя. Плодяться під каменюкою хроби, зігниєм від хороби! Двигни цей камінь, двигни! Він важкий, може, вб'є тебе, мене, багато нас, та час пройде і прийде час, що він дриґне і розлетиться у дроби!.. Еге, еге!.. Доброї вам ночі, панове!

Ніхто не знав, що йому відповісти. Ніби духом позасвітнім повіяло на всіх.

— Велике зло, великий гріх, не подавайте дідівської слави на сміх! Не подавайте!.. Прощайте!

— Куди ж ти йдеш? — питався його гетьман. — Там ніч, там дощ, там град.

— Я ночі рад, бо погані не бачу. Я мозком плачу, а серцем думаю. Куди я йду? Не знаю. Я нікого не маю. Моя родина — всі. Мій дім — степи, розстаї, могили. Стільки сили, стільки сили — і не мож волі добути, ані з нею жити, ні її забути... Спасибі за гостину, прощай, мій сину!

Гетьман повернувся до Орлика:

— Кажи, хай йому відведуть кімнату, старий, утомлений, та, мабуть, не буденний ум. Завтра побалакаю з ним.

— Все чад, все дим, суєта суєти, і вінці, і хрести, і княжі киреї, і святі Андреї, крім неї, одної, крім великої ідеї. Не зрадь її... Великий шум, тільки й край, стільки дум, і такі вони гарні, попідхмарні... Спасибі тобі за кімнату. На могилах маю хату, там я свій, серед мрій про давні часи, про Богдана. Ними думка