Читати книгу - "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

Тут я спробую викласти з належною обережністю, уникаючи спокуси, ту велику єретичну доктрину, яка тоді на довгі місяці захопила мого батька й заволоділа всіма його помислами.

Переклав Іван ГНАТЮК

Трактат про манекени, або друга Книга роду

— Деміург, — казав батько, — не посів монополії на творчість: творчість — це привілей усіх духів. Матерії дана безконечна плодючість, невичерпна життєва потуга й одночасно зваблива сила спокуси, яка манить нас до формування. У глибині матерії визначаються невиразні усмішки, зав'язується напруга, згущуються зародки зовнішності. Уся матерія хвилюється від безконечних можливостей, що переходять крізь неї легким трепетом. Чекаючи живлющого натхнення духу, вона невпинно переливається сама в собі, спокушається тисячами солодких округлостей і м'якоті, які сама в собі породжує у сліпому роїнні.

Позбавлена власної ініціативи, похітливо-покірна, по-жіночому пластична, імпульсивна — вона стає місцем, непідвладним закону, відкритим для розмаїтих шарлатанів і дилетантів, сферою усіляких надуживань і сумнівних творчих маніпуляцій. Матерія — це найпасивніша і найбезборонніша істота в Космосі. Кожний може її ліпити, формувати, кожному вона покірна. Всі організації матерії — недовговічні й вільні, схильні до регресу і самоліквідації. У редукції життя немає ніякого зла до інших, нових форм. Убивство не є гріхом. Воно не раз буває необхідним насильством над упертими й закостенілими формами буття, які зробилися нецікавими. В інтересах захоплюючого й важливого експерименту воно може бути навіть заслугою. Тут є пункт виходу новій апології садизму.

Мій батько був невичерпним у вихвалянні того предивного елемента, яким є матерія.

— Немає мертвої матерії, — повчав він, — мертвість — це тільки омана, за якою ховаються невідомі форми життя. Масштаб тих форм безконечний, а відгуки та нюанси — невичерпні. Деміург володів цікавими й важливими рецептами творчості. Завдяки їм він створив безліч родів, що відновлюються власними силами. Невідомо, чи ті рецепти будуть коли реконструйовані. Але це зайве, бо якби навіть ці класичні методи творення виявилися зовсім недоступними, залишаються певні нелегальні методи, безліч методів єретичних і гріховних.

В міру того, як батько від загальних засад космогонії наближався до місця своїх вужчих зацікавлень, його пояснення ставали щораз труднішими й складнішими, а висновки, яких він доходив, чимдалі більше губилися у сумнівних і ризикованих сферах. Його жестикуляція набирала якоїсь таємничої урочистості. Прискалював одне око, прикладав до чола два пальці, хитрий його погляд ставав геть несамовитим. Проникаючи тією хитрістю в своїх співрозмовниць, він ґвалтував цинізмом свого погляду найцнотливішу, найінтимнішу їхню стриманість і досягав її навіть у найглибшому закамарку, припирав до стіни і лоскотав, дряпав іронічним пальцем, аж поки долоскотався блиску зрозуміння і сміху, сміху зізнання і порозуміння, яким врешті доводилося капітулювати.

Дівчата сиділи нерухомо, лампа чадила, сукно під голкою машинки давно зсунулося, і машинка даремно стукотіла, прострочуючи чорне, беззоряне сукно, що розмотувалося з основи зимової ночі за вікном.

— Надто довго ми жили під гнітом недосяжної досконалості деміурга, — казав мій батько, — надто довго досконалість його творення паралізувала нашу власну творчість. Ми не хочемо з ним конкурувати. Хочемо бути творцями у власній, нижчій сфері, самі прагнемо творчості, прагнемо творчої розкоші, прагнемо, одне слово, деміургії. — Я не знаю, від чийого імені проголошував мій батько ті постулати, яка спільнота, корпорація, секта чи закон підтримували своєю солідарністю пафос його слів. Щодо нас, то ми були далекі від будь-яких творчих претензій.

Тільки мій батько міг тоді розвинути програму тієї вторинної творчості, образ тієї другої генерації творення, яка мала стати у відверту опозицію до панівної епохи.

— Нам не залежить, — казав він, — на творах із довгим диханням, на істотах з далекосяжною метою. Наші творіння не будуть героями багатотомних романів, їхні ролі будуть короткі, лапідарні, їхні характери — прості, без далекосяжних планів. Часто задля одного жесту, задля єдиного слова ми беремося до праці, щоб хоч на одну мить покликати їх до життя. Відверто зізнаємося: не будемо вимагати тривалості чи солідарності виконання — наші твори будуть ніби скороминущі, створені на певний час. Якщо йдеться про людей, то ми їм дамо, наприклад, тільки один бік обличчя, одну руку, одну ногу, саме ту, яка потрібна їм для певної ролі. Було б педантизмом клопотатися про другу ногу, без якої у даному разі можна їм обійтися. Ззаду їх досить просто зашити полотном чи побілити. Нашим творчим кредо буде: кожному жестові — інший актор! Для функції кожного слова, кожного вчинку покличемо до життя окрему людину. Такий наш смак, то буде світ, що відповідатиме нашому уподобанню. Деміург захоплювався випробуваними, досконалими й складними матеріалами — ми ж віддаємо перевагу лахміттю. Нас захоплює дешевизна, убогість, невибагливість матеріалу. Чи розумієте ви, — питав мій батько, — глибокий сенс цієї слабості, цієї пристрасті до строкатого папірця, до пап'є-маше, до лакової фарби, до клоччя й трачиння? Тобто, — говорив він із болісним усміхом, — ми любимо матерію як таку, пухнасту й пористу, любимо її єдину містичну консистенцію. Деміург, цей великий майстер і митець, робить її невидимою, наказує їй зникнути за грою життя. Ми ж, навпаки, любимо її розлад, її упертість, її вайлувату незграбність. Любимо у кожному жесті, у кожному русі бачити тяжке її зусилля, її солодку ведмежість. — Дівчата сиділи нерухомо й дивилися скляними очима, їхні обличчя витягнулися й очманіли від почутого, щоки розчервонілися. Важко було в цю мить збагнути, до якої генерації творінь вони належать — до першої чи до другої.

— Одне слово, — робив висновок мій батько, — ми хочемо вдруге створити людину — на взірець і подобу манекена.

Мусимо заради справедливості описати тут один дрібний і незначний інцидент, що виник у цьому місці лекції і якому ми не надаємо жодної ваги. Той інцидент зовсім незрозумілий і безглуздий в цій шерезі випадків, його можна лиш пояснити як певного роду уривчастий автоматизм, без попередніх обставин і продовження, як певного роду злостивість дослідження, привнесена у психічну сферу. Радимо читачеві зігнорувати його, як це зробили ми. Ось як воно відбувалося:

Саме тієї хвилини, коли батько вимовив слово «манекен», Аделя, глянувши на ручний годинник, перезирнулася з Польдою. Тоді разом із кріслом подалася трохи вперед, підняла край сукні, поволі висунула обтягнуту чорним шовком напружену ногу, що скидалася на головку змії.

Так сиділа вона протягом усієї цієї сцени, зовсім нерухома, поблискуючи великими очима, поглибленими блакиттю атропіну. Обабіч неї сиділи Польда й Павлина. Всі три дивилися розширеними очима на батька. Він кашлянув, замовк, схилився і враз дуже почервонів. Риси його обличчя, такі