Читати книгу - "АМтм"

та Максиміліаном Шеллом, які закохувалися в голос Аліції, думаючи, що це глухе грудне контральто видають голосові зв'язки «блакитного ангела», хоч насправді це була Еліс, Бобі Еліс, як називали Аліцію в Голлівуді, а ще пізніше, коли в «ангела» від зловживань почали пухнути ноги, пані Бобик змушена була й танцювати в кадрі замість зірки, а все, що ще могла робити німецька нездара — це вештатися ресторанами, вбрана в «мужеські строї», і це зовсім не від вишуканої стильності, як доносила преса, а виключно з метою приховати варикоз, а все ж, а все ж, — продовжувала б обійдена славою Еліс Бобик, — Ви знаєте, пане Окрю, Ви знаєте, що означає слово «безсмертний»? Люди, яких ще за життя нагороджують таким титулом, насправді не можуть померти, і не вмирають, запевняю вас, і навіть після смерті продовжують жити, щоправда, радше у подобі привида, ну, це не зовсім привиди, але назвімо їх так, аби Вам було зрозуміліше, і Ви знаєте, чому останніми роками Дітріх не дозволяла фотографувати себе? зовсім не для того, аби залишитися на знимках вічно молодою — вона просто зробилася невидимою для фотоапаратів (і дзеркал, до речі), та незважаючи на все, пане Окрю, світ влаштований справедливо, ви ще молодий, ви ще цього не зауважили, та Бог добрий і направду справедливий, Він же знає, хто дійсно заслужив безсмертя, тому і я, пане Окрю, ніколи не помру, й до того ж я гідно винагороджена, я маю цей будинок, сад, у мене є Фредді (жест у бік хлопчини-єговіста), а Марлен, Ви бачили Марлен, пане Окрю? певно, що бачили, я маю на увазі ту відьму під магазином, яка збирає на собак-котів, ось так, ось так, усе врівноважується, все компенсується, тепер їй до віку доведеться побиратися, розплачуючись за брехню і підступ, а я, а я маю щасливу й забезпечену старість і буду насолоджуватися нею, коли Вас, пане Окрю, вже не стане, і єдина шанса для Вас долучитися до грона безсмертних — це повідати світові правду, Ви повинні написати справжню біографію Марлен Дітріх, мою, властиво, біографію, і я Вас запевняю, я Вам гарантую, ми втішатимемося земним життям у порядній компанії аж до Пришестя.

Отакий був мій перший сюжетець, і я гадаю, всім зрозуміло, чому я не можу продовжити ним цю так безвідповідально розпочату історію.

Другий варіант, вигаданий під час нестримного нічного куріння, був іще марґінальнішим. Ішлося б, власне кажучи не про саму Аліцію, а про її львівського сина, який виявися би працівником історичного музею, куди саме завезли б новий безцінний експонат — шаховий автомат Кемпелена. (Знаменита забавка кінця ХVІІІ століття, андроїд-містифікація, механічний ґроссмейстер, що керувався, річ ясна, ґроссмейстером живим, схованим за хитрою системою дзеркал у ящику стола. Автомат цей у різні часи обслуговували різні шахісти, а віденський маестро Альґаєр навіть, кажуть, обіграв самого Наполеона (пересічного, чесно кажучи, гравця), спровокувавши імператора на привселюдний напад люті. Альґаєр Альґаєром, Наполеон Наполеоном, але автомат свого часу користався шаленою популярністю, і турок-манекен, фігура якого імітувала ґроссмейстера за столом, об'їздив усю Європу, тобто, згідно з тогочасними уявленнями — весь світ). Молодший Бобик, володіючи неабиякими менеджерськими здібностями, надумав відреставрувати автомат, вмонтувати в нього комп'ютер із найновішими шаховими програмами, але йому однаково потрібна була людина, яка керувала б кінцівками манекена, тобто брала і переставляла б фігури, тобто так чи сяк хтось мусив би сидіти за системою дзеркал і, дивлячись на монітор, здійснювати мануальне керування автоматом. Для мого героя, який уже давно мріяв потрапити на Захід, — позаяк легально виїхати не вдавалося, а нелегал повинен би мати трохи більше авантюризму, — це був реальний шанс, сховавшись в ящику стола, перетнути всі потрібні кордони й потрапити на землю обітовану.

Далі повинні були б іти різноманітні пригоди впереміш з описами шахових партій, але не на рівні «е-2, е-4», а як передача певних полів напруги, що виникали б у різних ділянках шахової дошки і, відповідно — в ділянках головного мозку мого літературного двійника. Постійно замкнутий у клаустрофобічних шухлядах, постійно маючи перед очима монітор із статистикою виграшних ходів, Окрю потроху б опановував унікальне мистецтво ґроссмейстерства, починав би відчувати шахові партії як різновид онтологічної стратегії і поза тим сповзав би у латентне божевілля. Випущений на волю в одному з лондонських передмість, він уже не зміг би призвичаїтися до нормального життя, не потрафив би ідентифікувати себе як окрему особистість — автомат-манекен зробився б для нього різновидом протезу, без якого функціонувати було неможливо, а далі… далі я не розробляв цієї фабули, надто відгонила вона надмірною вигадливістю й штучним драматизмом.

Що ж до третього сюжету (бо завжди мусять бути три варіанти), то вважаймо, що оце і є третій варіант: не дочекавшись ані Аліції, ані Фредді (до речі, як він затесався сюди з таким педерастичним ім'ям?), я виходжу з будинку й, ігноруючи просторові характеристики Винників, негайно повертаюся додому.

Там чекатиме на мене новий лист, заадресований з такою ж хвацькою недбалістю: «місто Львів, письменникові Окрю Іржону» і датований сьогоднішнім же днем.

Невгамовна пані Бобик писатиме:

«27 липня 2000 року

Шановний пане Окрю!

Дуже шкодую, що ви недочекалисьтеся мене; бо я мала повідомити вам щось направду важливого.

Я вдова, пенсіонер, один син мешкає у Львові, другий у Нью-Йорку, жонаті.

Історія Марлен Дітріх, яку ви так легковажно й нашвидкуруч вигадали немає нічого спільного з жечивистістю. Тай ходило мені не про історію, а про пісні, що ви мали би зрозуміти з мого ранішого листа.

Не буду скривати, ви мене дуже розчарували, пане Окрі. Я думала, наші нові письменники мають більшу відповідальність перед нацією і собою. Щож несудилося. Знайдуться запевняю вас достойніші безсмертя.

Без поваги до вас: Аліція Бобик.

P.S. А якшо ти засранцю ще будеш друкувати приватні листи, не змінивши бодай прізвища, то я тобі особисто яйця повідриваю, не дивлячись на свій вік. Maul halten und weiter dienen! Krucifix!»

Трохи ошелешений, я підійду до вікна і ніби в напівсні почую знадвору:

— Пожалуйте на притулок. На притулок пожалуйте. Для бездомних котів-собак.

Під'юджуваний почуттям нестерпної провини, я жбурну з балкону всі дрібняки, які знайдуться в кишені, і той же голос чи то знизу, чи зі старого Sharpa заведе:

Vor der Kaserme vor dem großen Tor

stand eine Laterne, und steht sie noch davor

so woll'n wir uns da wiedersehn,

bei der Laterne woll'n wir stehn

wie einst Lili Marlen,

wie einst Lili Marlen.