Читати книгу - "Переяславська рада - трагедія України і програш Європи"

І лише після смерті Богдана Хмельницького царське самодержавство вирішує широким фронтом наступати на ті права і вольності українського народу, зберігати які присягав своїм словом Олексій Михайлович. Насамперед, без погодження з козацькою старшиною в Україну вводяться московські війська, нібито для підтримки спокою. Насправді ж це робиться для того, аби збройною силою закріпити свої позиції в Україні й одночасно повести рішучий наступ на її права й вольності. Спочатку, до речі, в Москві ухвалюється рішення вислати в Україну відділи під проводом Ромодановського з Бєлгорода й Шереметьєва з Борисова, а потім вирядити численне посольство на чолі з князем Трубецьким "для государевыхь великих дел". А для того, щоб підготувати ґрунт для успішного перебування в Україні останнього, наперед було вислано стольника Василя Кікіна - він мав, зокрема, повести агітацію серед старшини, козацтва й міщанства для запровадження царських воєвод.

Настільки важливим було для Москви здійснення всього комплексу задуманого, а найголовніше введення свого війська, що 11 (21) вересня 1657 року цар листовно запитував у київського воєводи Андрія Бутурліна, чи "и окольничей наш князь Григорей Григорьевич Ромодановский с ратными людьми уже ли в Черкаские городы пришол?" (там само. - С. 27).

Державницький чин Івана Виговського

Сподівання Москви за обставин введення збройної сили на якісь особливі "челобытия" перед царем на дозвіл обрати нового гетьмана не справдилися. Генеральна рада козацької старшини, виражаючи волю Війська Запорозького, вручає булаву Івану Виговському без згоди Олексія Михайловича. Зроблено це було, як свідчать тогочасні документи, демократично, з дотриманням козацької традиції: "А как де гетмана Богдана Хмельницкого погребли, и у них де полковников и всех начальных людей была рада, кому у них над всем Войском Запорожским быть гетманом, потому что сын ево Юрась Хмельницкой в молодых литах и с такое дело ево не будет и Войска Запорожского ему не управить; и на раде приговорили все полковники и иные начальные люди и многих черкаских городов козаки, что быть у них над всем Войском Запорожским на Юрасово место гетманом писарю Ивану Выговскому, и выбрав ево, писаря, твое великого государя жалованье, булаву и знамя отдали ему, писарю, а отдаваючи твое государево жалованье, булаву и знамя, говорили ему, Ивану Выговскому, чтоб ему, будучи гетманом, Войско Запорожское править также, как было при гетмане Богдане Хмельницком, и вольностей не отнимать" (Акты ЮЗР.- СПб., 1863.- Т. 4.- С. 14).

Справді, всі зусилля Івана Виговського спрямовувалися на утвердження самостійності України в колі приязних сусідів. Так, одержавши гетьманську булаву, він одразу ж, зокрема, вирішує впритул зайнятися відродженням відносин з Бахчисараєм, які були розірвані кримським ханом після Переяславської ради. У своєму листі до хана від 10 вересня 1657 року гетьман так викладає мотиви відновлення стосунків з Кримом: "А я, помня то, что с вашею ханскою милостью в близком пребываем соседстве и имеючи с тобою доброе знакомство, к тому идучи дорогою предков наших, что всегда в приятстве жили с вашею ханскою милостью, как и предки вашей ханской милости, чего желаем себе, чтоб и мы в том же неотменно с вашею ханскою милостью пребывали приятствие и присяжном братстве, о чем если изволение вашей ханской милости, изволь известить через свой лист" (там само. - Т. 7.- С. 181).

Засвідчуючи готовність до мирного співжиття з татарами, Іван Виговський у листі до ханського візира Шефер-гази від 10 вересня 1657 року підкреслює, що "впрям ведаем, что ваша милость, наши милостивые паны, время воинское на нас на зиму отложили; однакож мы, к доброй приводя, живучи поблизу в соседстве, того бы есмя не желали… мы все заказали есмя, чтоб никакая чайка на море не пошла" (там само.- С. 186).

Як свідчать ці листи, в них немає жодного натяку на на те, нібито вже у вересні 1657 року Виговський збирався виступити з ханом проти царя, як це вказують деякі російські дослідники (Санин Г. Отношения России и Украины с Крымским ханством в середине XVII века.- М., 1987.- С. 229).

До речі, цей сучасний московський історик хоче переконати нас у тому, що "політика Виговського вже восени 1657 р. починає набувати антиукраїнського і антиросійського характеру. Виношуючи зрадницькі ідеї повернення України під владу Речі Посполитої, Виговський підтримує мирні відносини з Кримом уже з іншими цілями, ніж ті, які були в Б. Хмельницького. Якщо старий гетьман ставив завдання нейтралізації і при можливості союзу з ханом проти польсько-литовської шляхти, то Виговський націлює цей союз на боротьбу проти козаків і селян, які піднімалися на повстання" (там само.- С. 229).

Але факти свідчать про зовсім інше. Відразу ж після свого обрання Іван Виговський не збирався закликати орду на українську землю. Ніякого конкретного плану використання кримських татар проти власних козаків і селян, як бачимо, в листі до кримського хана та його візира немає й близько. Таку інформацію до Москви подали наприкінці листопада 1657 року запорожці, невдоволені обранням на посаду гетьмана Івана Виговського. Письмових же підтверджень з оригінальних листів Виговського до Криму, які запорожці "переняли и в войске чли, и потому они от него измены чают" при цьому не наводилося.

Що ж стосується іншої тези Г. Саніна, згідно з якою Виговський шукав підтримки в Бахчисараї, розраховуючи використати татарську збройну силу в боротьбі проти Московської держави, то з цим можна погодитися. Адже ще гетьман Хмельницький і старшина зрозуміли справжні наміри православного царя, коли той лише через п'ять років після настійливих прохань подати допомогу в боротьбі проти католицької Польщі відгукнувся, при цьому намагаючись перетворити Україну за допомогою підступів і збройної сили в свою вотчину.

До речі, в своєму першому листі до московського царя новообраний гетьман Іван Виговський писав , що "ныне тем лутче о том промышляти буду, как бы в належачем подданстве все Войско его царского величества Запорожское по вся времени пребывало" (Акты ЮЗР.- Т. 4.- С. 12).

Як бачимо, Іван Виговський спочатку не збирався поривати з Москвою. Намагаючись знайти підтримку в царя з перших кроків свого гетьманування, він 11 вересня 1657 року навіть звертається до жителів Бихова з проханням, аби вони присягнули на вірність Москві (там само. -Т. 7.- С.