Читати книгу - "Погоня за вівцею"

— Скажи мені, ти одягаєш нічну сорочку? — спитав я знічев’я у своєї подруги.

Вона підвела голову з мого плеча і глянула на мене невидющими очима.

— У мене їх немає.

— Он що, — сказав.

— Та якщо ви думаєте, що вам було б краще з нею…

— Ні… — поспішив я заперечити. — Я не це мав на увазі.

— Однак можете не соромитися. Бо на роботі я звикла до такого… Воно мене не бентежило б.

— Ні, мені нічого не треба, — сказав я. — Мені досить тебе і твоїх вух. І більше нічого мені не треба.

Розчаровано похитавши головою, вона припала обличчям до мого плеча. Однак через секунд п’ятнадцять знову підвела очі.

— Послухайте, через десять хвилин сюди зателефонують у важливій справі.

— Зателефонують? — і я зиркнув на чорний телефонний апарат поруч ліжка.

— Так, зателефонують.

— І ти знаєш, про що?

— Знаю.

Поклавши голову мені на голі груди, вона курила ментолову сигарету. Через хвилину її попіл упав біля мого пупка і нона стулила губи, щоб здути його геть. Я відчував між пальцями її вухо. Це було незрівнянно чудове відчуття. В моїй голові не було думок, лише спливали і зникали один за одним невиразні образи.

— Щось про вівцю, — сказала вона. — Про багатьох овець і про одну.

— Про вівцю?

— Ага, — відповіла вона і передала мені наполовину скурену сигарету. Я один раз затягнувся нею, а потім роздушив її в попільничці. — І тоді почнуться пригоди.

Незабаром задзвонив телефон. Я глянув на неї, але вона міцно спала на моїх грудях. Я дочекався четвертого дзвінка і підняв трубку.

— Ти можеш негайно прийти сюди? — звертався мій компаньйон. В його голосі вчувалося напруження. — Я маю обговорити з тобою важливу справу.

— Скажи, наскільки важливу?

— Як прийдеш — все зрозумієш, — відповів він.

— Чи не про вівцю? — спробував я розвідати, хоча мені не слід було цього казати. Телефонна трубка стала крижано-холодною.

— А звідки ти це знаєш? — спитав мій компаньйон.

Ось так почалися пригоди — погоня за вівцею.

РОЗДІЛ 4

Погоня за вівцею (І)

1. Дивний чоловік (прелюдія)

Людина може звикнути випивати велику кількість алкогольних напоїв з багатьох причин, але наслідок цього здебільшого один.

У 1973 році мій компаньйон був щасливим п’яницею. Три роки пізніше став трохи похмурим. А влітку 1978 року вже незграбно намацував клямку дверей, що вела до першої стадії алкогольного отруєння. Як це часто трапляється з більшістю непросипущих випивак, у тверезому стані він не відрізнявся розумом, але був нормальною і приємною людиною. Так усі про нього думали. І він був про себе подібної думки. А тому пив міцні напої. Бо йому здавалося, що, напившись, зможе утвердитися у своїх чеснотах.

Звичайно, спочатку все йшло добре. Однак із плином часу, як доза споживаного алкоголю збільшувалася, виникали збої в його житті — збої, які потім перетворилися у глибоку тріщину. Його чесноти мчали з такою швидкістю, що він уже не міг наздогнати їх. Звичайний випадок. Однак загалом люди не схильні вважати, що це саме їхній випадок. Тим паче якщо ці люди не розважливі. Намагаючись віднайти загублене, він почав блукати у ще густішому алкогольному тумані. І його становище ставало дедалі гіршим.

Та принаймні поки що він виглядав цілком нормальним, поки не заходило сонце. Й оскільки я свідомо уникав зустрічі з ним увечері, то не мав до нього жодних претензій. Про те, що після заходу сонця він відхилявся від норми, добре знав і я, і він сам. Ми ніколи не торкалися цього питання, хоча обидва знали про його існування. Ми ладнали один з одним, та вже не були такими товаришами, як колись.

Я не можу сказати, що ми розуміли один одного на сто відсотків (і сімдесят відсотків було б досить), але принаймні у студентські роки він був моїм єдиним другом, а тому мені було гірко зблизька бачити, як така людина опускається щораз нижче. Зрештою, зі старістю завжди приходить якась гіркота.

Коли я добрався до нашої контори, він уже випив одну порцію віскі. Після однієї порції він залишався нормальним, але ж не було б нічого дивного в тому, якби одного разу замість одної порції віскі він випивав — би дві. Якщо так станеться, то мені доведеться покинути цю фірму й шукати роботу деінде.

Висушуючи спітніле тіло у потоці теплого повітря з кондиціонера, я пив холодний ячмінний чай, який приготувала дівчина-секретарка. Він мовчав. І я нічого не говорив. Яскраве проміння полудневого сонця розливалося фантастичними бризками по лінолеумовій підлозі. Внизу за вікном пролягав, весь у зелені, парк, а на його газонах привільно засмагали люди. Мій компаньйон кінцем кулькової ручки тицяв у долоню лівої руки.

— Кажуть, що ти розлучився, — почав він розмову.

— Два місяці тому, — відповів я, не відриваючи погляду від вікна. Коли зняв темні окуляри, в очах заболіло.

— Чому ж ти розлучився?

— З особистих причин.

— Ну, це зрозуміло, — вимовив він з притиском. — Я ніколи не чув про розлучення з причин, які не були б особистими.

Я мовчав. Адже між нами існувала мовчазна домовленість про те, щоб не торкатися особистих справ один одного.

— Я не збираюся випитувати, — виправдовувався він. — Але ж і я з нею дружив… і мене це трохи приголомшило. Бо я думав, що ви жили у злагоді.

— А ми завжди жили у злагоді. І розійшлися без сварки.

Мій компаньйон, розгублено замовкнувши, й далі тицяв кінцем кулькової ручки в долоню руки. На ньому була нова синя сорочка і чорна краватка, волосся акуратно причесане. Від нього пахло одеколоном і лосьйоном з одного набору. На мені ж — спортивна майка із зображенням Снупі[4], що обіймає дошку для серфінгу, до білого запрані «лівайси» та обляпані болотом тенісні кеди. Будь-хто міг би сказати, що нормальним був він.

— Ти пам’ятаєш той час, коли ми з нею утрьох працювали разом?

— Прекрасно пам’ятаю, — відповів я.

— То був щасливий час, — сказав мій компаньйон.

Я відійшов від кондиціонера і, вмостившись на м’якому блакитному шведському дивані в центрі кімнати, вийняв із настільної сигаретниці для гостей одну штуку «Пел-Мел» з фільтром і прикурив від важкої запальнички.

— Ну то що?

— Мені здається, що ми взялися одночасно до надто багатьох справ…

— Ти маєш на увазі рекламу і бюлетені?

Компаньйон кивнув головою. Мені стало його жаль: я