Читати книгу - "Гайдамаки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Забули на той час і за Максимову Орисю. Навідала вона Катрю, то й не пізнати веселу щебетушечку - очиці якось пригасли, устоньки зблідли.
- Зстаріла ти, голубко, - каже їй тітка Мокрина. - Мабуть, ще не оздоровіла?
- Оздоровіла, - одказує, - та живу наче в Божій карі - все боюся, що знов візьмуть.
- Ти ж давно засватана - повінчатись би вам.
- Як його повінчатись, коли боїмось за себе нагадати та тільки дурно смажу собі голову. Приходили до нас чорниці на церкву збирати... міркую та міркую... то я вже подумала: піду у чорниці! та все не зважаюсь - жалко дуже... - та й вмилася сльозами...
- Зажди, голубко, - каже тітка Мокрина, - от, славлють, пан висватав собі панночку, ожениться, то, може, жінка...
- Та що, що ожениться. Хіба не було в його жінки, як узяли на виспу Омельченкову Мотрю і Самусеву Настю, і Коваленкову Одарку, і Горленкову Ївгу? Так, кажуть, по двох і брали.
- Еге ж, по двох... Тоді й пані втекла... плохенька була... Може, ся не така буде... А ти, дитино, такеньки не смутуй... Може, Пречиста й заступить...
Та й зупинилась стара: огунули дівчину сльози та такі, мабуть, пекучі...
Отак, виглядаючи чужої і своєї напасті, діждали ми Зелених святок. Я вже нагледів славні виростки на клечання і такі дві улюбував, такі дві...
- Завтра, як трохи звечоріє, - каже мені тітка Мокрина, - то ми поберемось з Матвійком по зілля. Поберемось аж за Холодний Яр - там такий славний чебрець, повний та пахучий, що й не сказати. Там недалечко і аюр... А ти, Катрусю, назбираєш у городі повнячків, м’ятки, васильків тощо... ти з нами не йди, не втомляйся - бач, ти така, як з хреста знята...
Спершу не вважав я на той тітчин клопіт, бо стара трохи звикла клопотатись та турбуватись, а далі і я укмічаю, що й справді не та вже наша Катря, що була. І спокійна, і привітна, і робоча, та не та. Скаже тітка: «І голосочка твого не чутно, і не всміхнешся ти», то вона й всміхнеться, і заспіва, та не той усміх, не той голос. Щось таке їй сталося, а що - не второпаю. Все вона, здається, в думках та в гадках. Дивиться, а наче не бачить; озвися до неї, не чує, а почує, то наче не розбере; все немов прислуха; аби десь не те грукнуло, шелеснуло, - стрепехнеться, як сполохнута пташка; біжить по воду або там по що-небудь, та разом і забуде, кудою й по що поспішається. І змарніла дуже. Завважав, мабуть, і батько. Якось пита:
- Нездужаєш, дочко?
Не признається.
- Я, тату, здорова.
І на сей раз не призналася. Тітка Мокрина каже: «Ти, дитино, як з хреста спущена, не йди», а вона:
- Піду, тіточко, піду... Що се ви... Да я здорова, як та риба на глибині... Що б то мені не йти по зіллячка! Таки без мене і не знайдете, де найкраще росте...
От так розмовляємо, сидячи коло хати у затінку, - а день парний, дрімливий, сонечко парить, наче з-за туману. Перед очима гаєві дороги, то понад ними немов куриться, і скрізь такі гаєві пахощі, що аж на голову важко... Коли дивимось, щось зачорніло на дорозі з Степових Хуторів. Ніби хтось до нас простує. Ближче - чорниця, і до нас завертає. Затурбувалась тітка Мокрина - звісно, в крепацькій статі усе страха, усього боїться.
- Вкрий, Пречиста! Чого се вона до нас береться?
А вона вже коло хати.
Похода легка й бистра; сама висока, хоч би й парубку, а так у чорні завивала позамотувана, що тільки зористі іскраві очі блищать.
- Спаси, Господи!
Голос тихий, немов придушений. Тітка Мокрина вітає, просить до хати:
- Мабуть, втомилися дуже? - пита. - День Господь дав скварний такий...
- Ледве дихаю, - промовляє чорниця.
Та до Катрі:
- Дівчино, дай мені водиці напитись.
- Катре, витягни свіженької. Та хутенько, дитино! - впада тітка Мокрина. - В нас водичка славна.
Катря до криниці, а чорниця за Катрею услідок.
- Треба їй сприяти, - клопочеться тітка Мокрина, - чим її шанувати? Чорниця-то постує, а рибки, як на горе, нема...
А чорниця п’є - не нап’ється.
- Вона, мабуть, вже цілісіньке відерце вицмулила, - кажу, - та все цмулить.
- Чи тобі жалко Божої водиці, Матвійко, - уріка тітка Мокрина. - Хай собі п’є на здоров’ячко. Є в нас трохи медку, то оджалуємо їй медку, а паляничка свіжа.
Дістала тітка Мокрина з скрині калиточку, відлічила десятку, ставить мед на стіл, несе паляниці, та дарма заходу - чорниця, досхочу напившися водиці, подякувала і ні до чого не доторкнулась: дуже, каже, поспішаюся - спізнилася, бач, а дорога несвідома. Йде з-за Опанасовки у монастир.
- Там вам було з Степових Хуторів звернути на Кривчуки. Дурно ніженьки притомили, - жалкує тітка Мокрина. - Вам би у Степових Хуторах розпитаться дороги.
Вона, каже, розпитувалась, та якось, мабуть, помилилась. Казали звернути через лощинку, а вона якось лощинку тую проминула. І просить:
- Будьте ласкаві, скажіть дівчині, нехай мене проведе на окрай пущі, щоб мені знов не блукати. А може, яка ближня стежина є? - пита.
- А є така стежина, - каже тітка Мокрина, - а там знов стежиною, повз Криву Балку, устронна... Проведи, Катре, та добре розкажи, дитино...
А в Катрі по личику, як жар, очі світяться.
- Добре, тіточко.
А чорниця:
- Ой не барися, дівчино, не барися! Проводь. Хутенько, бо дуже я поспішаюся...
І зникла з Катрею поза зеленими купами.
- Не встигне до змроку, - каже тітка Мокрина, - чорничка, добре, як пізненько доправиться, бо монастир той далеченько, а дорога несвідома... стежками... З Глуховки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гайдамаки», після закриття браузера.