Читати книгу - "Іван Сірко, великий характерник"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Хлопець аж принишк. Він передчував: те, що почує він зараз, для нього надто важливе. Він ясно відчув це.
* * *
— Давно це було. Коли на всій землі нашій не стояли чужі церкви, бо віра в нас була своя, не завезена. А як віра своя, то й сила своя, синку. У той давній час силами природи волхви керували. Все корилося їм. У спеку могли вони дощ накликати, а в дощову пору хмари з небес прогнати.
— Як це?
— Слухай, не перебивай… А на тому горбкові високому, з усіх сторін видному, на тому самому місці, де цього вечора Марену молодь палила, капище було. Мусиш знати, капище — це особливе місце, де славили люди Богів, дітей на життя благословляли і на той світ померлих споряджали. Головні справи рішалися на капищі. І коли хто не знав, як бути і що робити, приходив сюди, до волхва Богодара, який поставлений був Богами людям допомагати.
У Богодара донька була, Дана. Гарна, як весняний пагін, що тільки-но розвинувся, зачаровуючи всіх чистотою і ніжністю. Мала вона й особливий дар — змалечку перейняла від батька науку, вміла те, що простим людям не дано знати. Мову птахів і звірів дівчина розуміла. Це їй легко давалося. Сама природа горнулася до її рук. Так воно було…
— І я так хочу! — не стримався хлопець.
— Ти вмієш це відтепер.
— Не вмію.
— Сповна відкриєш усе, коли народишся втретє.
— Як це?
— Зарано все ще знати. Ліпше прислухайся. Чуєш? Про що скімлить вовченя?
— Я знаю, знаю! Воно хоче води! — вигукнув хлопець.
— То дай, це ж твій вірний друг. Мусиш дбати про нього.
Іванко сів навпочіпки перед звіром. Вовченя несміливо ткнулося носиком в його долоню. Підливши у мисочку води, спостерігав, як звірятко пило її, смішно злизуючи язиком маленькі краплі на стінках дерев’яної миски. Коли ж вовченя вдовольнилося, малий, взявши кварту із травами, всівся знову на лежак:
— Розкажіть мені ще про Дану.
— Ти хочеш знати?
— Хочу.
— Що ж, тоді слухай… Якось красуня-Дана побачила на узліссі пораненого сокола, який волочив по траві пошматоване крило. Зцілюючи його, дівчина дізналася, що насувається на край наш лихо. З тим і пішла до батька.
Але мудрий волхв, вислухавши її, тільки й відповів на те: «Що пошлють Боги, те й матимемо». Бо ж думав Богодар, що лихо навідається до них нескоро.
Але вже наступного ранку загін хазар наскочив з повелінням: «Відтепер мусите нашій силі коритися, зброю і воїв надсилати, а назавтра збирайте в дорогу доньку волхва, про яку почув наш правитель-каган, що має вона вроду і вміння неабияке — мову звірів і птиць розуміє. Хоче наш каган за дружину її мати. А коли не зробите так, матимете лихо велике. Нікому не буде пощади».
— Тату, що маємо робити?! — з розпачем вигукнула Дана.
Ні слова у відповідь не сказав їй батько. Спершись на корчувату палицю, поплівся на капище. Весь день провів мудрий волхв на самоті, з Богами раду радячи. Темного вечора зустрівся з донькою:
— Велінням Богів мусиш, донько, покоритися.
— Ніколи! — гордо заявила красуня.
— Маєш народ наш врятувати.
Зажурилася Дана, сліз не сховала. Та що робити, коли вона одна могла врятувати всіх людей.
— Тату, я поїду до кагана, тільки ж дозволь мені останній дар Богам віддати.
— Який?!
— Не хочу невинною дістатися нелюбому чужинцю. Нехай той, хто прийде першим на капище, моїм стане.
Розгнівався батько:
— Чи мислиш, що говориш?
— Не до батька, а до великого волхва Богодара звертаюся. Дозволь мені це зробити, бо інакше втоплюся в забутій криниці, тільки й бачитимуть мене.
— Доню моя рідна, що ж це таке ти намислила?
На коліна стала заплакана Дана перед рідним батьком:
— Великий волхве, пусти мене, чуєш?
Мусив Богодар поступитися.
…Коли підійшла Дана до капища, побачила на місці священному тінь схилену, а неподалік — коня у збруї.
— Хто ти? — здивовано запитала юна волхвиня.
— Я… подорожній. А ти хто?
— Я — Дана, донька волхва Богодара.
— А що ти шукаєш тут, дівчино? — підвівся з трави незнайомець.
— Свого судженого.
— Овва яка! — засміявся той. — Хіба пізньої ночі шукають суджених?
Заплакала ображена Дана і розповіла незнайомцю про своє горе.
Вислухав він її, аж тоді сказав:
— Ні, не буде так, чуєш! Не треба тобі жертву приносити. Боги переклали твою важку ношу на мої плечі. Тож не думай про свій смуток, а йди до батька. Повертайся, дівчино, додому.
— Хто ти, рятівнику мій? — запитала наостанок дівчина.
— Завтра дізнаєшся, — засміявся юнак на це і, скочивши на коня, зник у нічній темряві.
Всю ніч не могла заснути Дана. Хіба їй було до сну? Не спав і батько, боячись і словом образити доньку, що, як думалося йому, здійснила те, що надумала…
А на світанку в цих краях була страшна битва. Русичі на чолі з князем Святославом — відважним і рішучим воїном, який найлютішої битви не боявся, вщент розбили ненависного ворога. Крові ворожої пролилося стільки, що всі ручаї багрянцем клекотіли. В бою загинув хазарський каган.
З великою радістю вітали люди переможців. А найбільше раділа Дана, яка вибігла з горнятком чистої води назустріч руському війську.
Князь Святослав, який їхав попереду воїнів, зупинив біля неї коня. Напившись води, подякував:
— Смачна вода з твоїх рук, Дано.
Голос видав князя. Здивовано звела на нього брови дівчина — нічний співрозмовник сидів на коні! Не стримала дівчина сліз радості:
— Дякую тобі, князю, що врятував мене і вберіг… честь мою.
Волхв Богодар, почувши слова доньки, зрозумів усе. Тому й теж вклонився низько славним войовникам, які порятували більше, аніж могли. А князь Святослав — гордий поборник справедливості та честі, як вітер стрімкий, понісся вдалину. Чимало ворогів залишилося на його шляху, яких мав він побороти, щоб захистити землі руські від зла і неправди…
* * *
Як заворожений, слухав Іванко розповідь сивокосої баби. Коли ж та вмовкла, не стерпів:
— А де тепер князь Святослав, бабо?
— Гм… Де він тепер, питаєш? Давно це було, синку. Дуже давно. Немає на світі славного князя, підступом побороли його злі вороги. І тільки в душах гордих оживає він іноді, щоб наснагу віддавати іншим. От і тобі, може, передасться якийсь окрайчик, якщо ростимеш удатним та сміливим.
— Я буду таким. От побачите!
— Авжеж, що побачу, — посміхнулася на це.
— Я виросту таким, як князь Святослав, і всіх-всіх ворогів поборю.
— Звісно, що побореш, — не заперечила і в цьому.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іван Сірко, великий характерник», після закриття браузера.