Читати книгу - "Тема для медитації"

Юр поблажливо посміхнувся.

— Поки не помру... втямив, ні?

— Угу!.. — буркнув чолов’яга, одводячи очі.

Юр виліз надвір і, не озираючись, посунув через натовп. Він почувався і геть зле: у роті пересохло, увіччю пливли нерівні жовті плями, а попід ребрами, пульсуючи, наростав і наростав шпаркий пекучий біль. Дійшовши до кінця базару, він спинився і почав думати, що ж йому треба було тут купити. В сей мент його пройняло таке відчуття, наче хтось торкнувся його потилиці, провівши по ній згори донизу шкарубкою долонею, — і коли він поволі обернувся, то кроків за десять од себе уздрів, що в прозорі між ятками стоїть баба Лепестина. Вона стояла, спершись на ціпок, і дивилася на нього, й не казала ні слова.

Юр хтів було ступнути вперед, та відчув, що ноги його не слухаються; він поворухнув язиком, та на силу Божу зміг ним володати; помалу звівши подих, він заплющив очі, а потім розплющився знову, та сього разу біль, котрий пульсував усередині, зненацька вибухнув мов сонце, роздираючи його навпіл, і він...

ГЛОСАРІЙ. Матінко Морано, втвори ворота! За лісом за пралісом чорний дунай тече, на чорнім дунаю мерлецький човен пливе. В тому човні сивий волхов лежить — живим огнем катований, гострим залізом калічений, княжою челяддю замордований. Матінко Морано, втвори ворота! Прийшла до чорного дунаю босорканя-чаклунка, пустила на воду білого калача з трьома свічами, стала того волхова клясти-заклинати. Батьку-волхве, Коштрубів страднику! Візьми мого калача, понеси його по чорнім дунаю, поклади на золотого стола, де мати Морана сидить, — хай втворить вона ворота в бездонну Отхлань! Щоб я через три пороги переступила, сім чорних бродів перебрела, дванадцять навських застав перейшла, лихую годину та нечисту силу од своєї дитини одвела — щоб вона не тужила, не марніла...

... три ночі поспіль. Варто було звести повіки, і я знову й знову бачив: дворище, яке поросло височенним споришем; чорний гребінь хати на тлі криваво-червоного обрію; і білий-білий силует, який гостро й мертвотно світиться у померках старого вечора...

На четвертий день баба спекла калача й поклала його на покуті. Після півночі я напився з кварти молока, настояного на маківках, і нарешті почав засинати, дедалі глибше зсовуючись у теменну безодню прірву, де блукали якісь незнані голоси, проблискували сяйливі вогні, які скидалися на спалахи падучих зір, і час від часу спливали уривки минулих снів, про які я вже й думати забувся, — однак свідомість моя, од ляку, що знову зустрінеться з отим навським видивом, плавала на грані дійсности й марення, а тому я чітко й виразно чув тривожний гарячковий шепіт, який снувався й снувався в тісному покої, осяяному полум’ям трьох свіч, які...

матінко морано втвори ворота

а хто ж мене волає хто з білого світа на мене гукає

се я босорканя-чакунка рожденна відунка

а яким же ти речéнням на мене волаєш чиїм же найменням ти мене заклинаєш рожденна відунко

велесовим реченням тебе волаю коштрубовим найменням тебе заклинаю морано

ой ти босорканю-чакунко рожденна відунко одгадай же сперва три загадки одгадаєш жива будеш прогадаєш моя будеш

на те я й чакунка рожденна відунка щоб ті загадки одгадала на білий світ живою вертала од тебе нагороди жадала морано босорканю-чакунко рожденна відунко ой що ж то за три річки під калиновий міст біжать одна огняная друга кровавая а третя невидная

на камінній горі камінна дівка сиділа камінна дівка сиділа три сльози ронила морано

босорканю-чакунко рожденна відунко а що ж то за три діви над білим світом летять з ножами з мечами з огняними очами

в чистім полі камінний стовп стоїть у тім стовпі заклятий меч лежить хто того меча має той усю нечисть постинає морано

босорканю-чакунко рожденна відунко одгадай же остатню загадку а що ж то за світ буде коли сього світа кінець настане

не була б я чакунка рожденна відунка щоб тобі про сеє сказала

хто на сюю загадку одвіт дає той..................................

проси що хочеш босорканю

матінко морано припливла душа моя з білого світа з білого світа з синього цвіта по чорнім дунаю де живого духа немає де

півні не співають де дзвони не дзвонять де люд хрещений не ходить ласки твоєї прохати благати коштрубом голубом тебе клясти заклинати покинь морано душу раба божого юра зніми з нього своє наслання одволай лютого нава котрий мордує його терзає душу його козацьку з тіла виганяє матінко морано велесовим реченням тебе волаю дажбожим найменням заклинаю нехай іде сей нав на безвісті безвіснії на гори креміннії на ліса на болота на сухі очерета де дівка косою не має де козак на коні не гуляє де ворон кісток не заносить слово своє запечатую водою огнем залізним мечем слово моє кремінне ніщо його не одміне ні клятьба ні ворожба ні огненна стрільба

босорканю-чакунко........................................................

... неначе мене в плече штовхнули. У хаті панував якийсь чудернацький багровий півморок. Видно було, як на сволоках скачуть і скачуть відкиди полум’я. І тиша висіла в світлиці — така мертва, така моторошна тиша, що серце моє здригнулося в лихому передчутті, а тоді закалатало мов навіжене.

Я підхопився на лікоть, Побачив: баба сидить коло столу, бліда-бліда мов стіна. Перед нею небаченим темно-вишневим огнем горять три свічі. А на столі лежить калач, який вона спекла увечері. Я позирнув на нього — і жах пійняв мене з такою силою, що незмога стало поворухнути ні ногою ні рукою: калач, який іще півгодини тому був рум’яний мов сонце, зробився тепер білий-білий неначе виліплений з крейди, і та білина гостро й мертвотно світилася в кривавому напівмороці, котрий панував у хаті.

— Не бійся, дитино... воно зараз піде! — ледве чутно проказала баба.

Вона щось зашепотіла й дуже хутко й часто почала хрестити над покуттю здоровим чорним ножем, який мигтів у її руці, що й око не здужало того зловити; і я побачив, як простісінько на моїх очах калач починає танути й видовжуватися, обертаючись у крейдяно-білу качалку, яка зненацька вигнулася, мов змія, й стала плигати по всенькому столу, кидаючись у страшенних конвульсіях і щоразу меншаючи й меншаючи, аж врешті зібгалася в крихітну грудочку і спливла омахом вишнево-червоного полум’я, котре тут же погасло.

Баба глянула на мене, і в її очах промайнув якийсь незрозумілий жаль.

— Значить, це доля!.. — нарешті видихнула вона і...

Вони йшли