Читати книгу - "Фелікс Австрія"

Про те, що вона плакала з будь-якого приводу: і радісного, і сумного, і просто так, несподівано — чи то небо захмарилось, чи то сусідська служниця знову завагітніла невідомо від кого, чи запрошені гості похвалили печеню, яку приготувала господиня дому. Про те, як персики їла ложечкою. Як гаптувала якісь паскудні візерунки. Як довго він воював із нею, пояснюючи, що корсети шкідливі, що вони здавлюють нутрощі, змінюють їхню форму і розташування, і саме вони можуть бути причиною її неплідності, а вона впиралася, бо як можна навіть думати про такі непристойності. А потім таки погодилась — надто вже хотіла мати дітей, тільки на костюмовані бали та прийоми одягала легкий корсет, просячи стягувати його впівсили. Про те, як, повертаючись зі шпиталю пізно ввечері, він тихенько стукав до дверей її покою і прислухався до шурхотіння постелі і до її тихого «Дуже прошу», як входив до темного приміщення зі свічкою в руці, підходив до ліжка, в якому серед пухких перин і подушок лежала вона, ніжно усміхаючись, — «Зовсім така ж, як і тут», — і доктор схвильовано вдивлявся в мармурове обличчя, вилиці якого Петро ювелірними рухами поправляв різцем.

Доктора вже кілька років немає на світі, а мармурова Тереза солодко спить серед подушок і перин на своєму камінному ложі під пірамідальними липами цвинтаря. Її голова розслаблено лежить на правому плечі, тонкі руки спочивають на зім’ятих складках постелі. У головах розпачає скорботний янгол: притискає руку до чола, закочує очі до неба. Янгол дивний: його гострий жаль незрозумілий, адже красуня нічим не виказує болю й нещастя. Навпаки, в її обличчі стільки умиротворення та спокою, що хочеться вдивлятися в нього нескінченно, поки відлуння цієї тиші не проникне й до тебе всередину.

У цьому й полягає Петрове вміння: він не просто видобуває з каменя дивовижну форму, витончену й реалістичну, химерну та досконалу. Щось у цій формі примушує зупинитись і завмерти. Припинити дихати, думати, розриватися від емоцій. Ти бачиш перед собою холодний камінь, який залишиться таким довго, так довго, що ти й уявити собі не можеш. Так довго, що ти вже встигнеш стати яблуком, конем, рікою, рибою, а камінь залишатиметься каменем. А потім може статися так, що часточки каменя й риби також стануть частинами чогось іншого: цибулиною квітки, електрикою, іншою людиною, врешті-решт. Це ніби кола на озері. Хмари, які розчиняються в небі, як акварельні фарби у воді. Кам’яний пил, що здіймається в повітря від ударів Петрового долота.

Не встигла я й оком змигнути, а Петро вже вчащав до нас, ніби до рідного дому. Аделя під час його приходів усе мусила бути десь поруч: то пива підливала їм із доктором Анґером до кухлів, то приносила смажений згливілий сир, начинювані яйця і канапки з язиком чи сомом — що в домі було найкращого. Якщо знала наперед, що того дня прийде Петро, застеляла стіл чистим, хрумким від крохмалю обрусом, плела якісь зорі й кулі з папороті, дубового листя, моху, дикого винограду, прикрашаючи ними таці та глеки. Просила, аби я її гарно зачесала: «Стефцю, щось я нині зовсім розчіхрана, мене навіть тато злякався». Робила вигляд, що все це просто так, що їй заманулося одягнути сукню з атласу, пошиту для костюмованого балу в театрі, зі звичайної собі примхи, і, раз по раз зазираючи в дзеркало, морщила носика: «Страхоття».

Ох, як я злостилася, як ущипливо кепкувала з неї, що вона не раз навіть плакати починала, по чім я картала себе і шукала способів замаскувати червоний ніс та підпухлі від сліз очі (правду кажучи, завдяки цим сльозам вона ставала ще гарнішою, два сумні місяці світилися печально і безборонно). Всім своїм видом показувала роздратування, а коли пан доктор запитували, у чому ж річ, чому я не в гуморі, це викликало у мене таке бурхливе обурення і могутні емоції (адже ж не могла я прямо відповісти на це запитання), що я не витримувала, виходила зі світлиці: засліплена, зла, самотня, розірвана на частини своїми жалями, любов’ю, образою. Бігла в зарослі бузку, кидалась на землю і мовчки лежала, нічого не бачачи, не розуміючи, чекаючи, що западусь у прірву разом із цим немудрим світом. Тоді особливо нестерпні жалі брали мене від думок про мій спалений дім, який стояв колись на цьому місці, про маму, якої я не пам’ятала, якої ніхто вже не пам’ятав, і не було навіть найменшого шансу на те, що образ її буде вирізьблено в камені. Цей невидимий образ болісним згустком, немов крововилив, проступав тільки в моєму серці, пришпилений до нього гіркотою та самотністю.

Усе, що залишалось мені робити — тремтячими руками швидко розплести коси, пустити їх вільно додолу. І коли вітер починав бавитись ними і вони пухнасто пестили мої щоки, спину, шию і плечі, тільки тоді я починала заспокоюватись.

Проте часом, геть невидюча, я кидалась кудись вулицею, і так одного разу мало не загинула під возом, яким розвозили нафту з рафінерії братів Габерів — досі пам’ятаю тих кілька гострих ударів, які мовби прошили тіло навиліт, пром’яли наскрізь, роздробили і перемололи все всередині, пам’ятаю, як покотилась до хідника, вся в липкому болоті, лежала в ньому обличчям вниз, розірваною щокою на гострому камені, і не могла ворухнутись.

Тепер згадати про це смішно й соромно. Чому було так заздрити? Ми з Аделею — не подруги, не сестри. Немає такого слова, що могло б описати зв’язок, яким ми зшиті.

Я леліяла у своїх думках малого підступного паразита, плекаючи його з недопустимою ніжністю: сподівалась, що коли Петро довідається про Аделину неплідність, успадковану по матері, знеохочений, відступиться набік, звільнивши для мене трохи більше мого власного місця.

Доктор Анґер розповідав, що Терезі вдалось завагітніти лише дивом, що він сам не знає, як це сталось, тому що шансів не було. Так само не було жодного шансу в Аделі — крім дива, віру в яке звели нанівець доктори Воднецький та Ріхтер, спеціалісти з жіночих недуг. А вони свою справу знають: один вчився у Кракові та Берліні, другий — у Відні. Найновіші методи хімічних і мікроскопічних досліджень підтвердили, що Аделя не може мати дітей.

Я тримала її за руку, змінювала мокру від сліз пошивку, робила компрес із холодного огіркового соку, щоб зняти припухлість обличчя, незважаючи на її протести й відразу, витискала сік із сирого м’яса, приправляла його яєчним