read-books.club » Сучасна проза » Відлуння: від загиблого діда до померлого 📚 - Українською

Читати книгу - "Відлуння: від загиблого діда до померлого"

182
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Відлуння: від загиблого діда до померлого" автора Лариса Володимирівна Денисенко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 9 10 11 ... 86
Перейти на сторінку:
було запортретизовано. Катарина Фоль цього не знала. Колись в одній бернській ятці вона купувала набір старовинних листівок та поштових марок із зображеннями голубів, а ці три портрети господар ятки вблагав її забрати як дарунок. Катарина поважає подарунки. Тому вона їх забрала, привезла до Німеччини та порозвішувала на стінах своєї вітальні.

На моє запитання, чи це її родичі, вона відповіла: «Ні, це не мої родичі, люба. Але я подумала от про що. Окуляри, вуса та бороди можуть перетворити людину на універсального родича для будь-кого. Думаю, що мої родичі цілком могли виглядати саме так. Іноді мені здається, що я сама на них перетворюся, якщо регулярно не буду висмикувати волосини над верхньою губою і на підборідді». З цим важко було сперечатися. Розшифрувати ж, хто це, нам допомогла Наташа Ченські. Коли вона вперше потрапила до цієї квартири, вона сказала, що вітальня надзвичайно нагадує їй класну кімнату з фізики. Це був правильний напрям пошуків, і так портрети було ідентифіковано – це були видатні фізики, нобелівські лауреати, І. Ван дер Ваальс, Г. Ліппман та Г. Лоренц, схожі між собою, наче брати.

«Слухай! – вказівний палець угорця працював, наче стрілка метронома. – А я тебе знаю! Точно. Ти – колишня Дерека! Заходь!» Не знаю навіщо, але я зайшла. «Його, правда, немає, він на баржі, разом з Наташею, ти ж у курсі про Наташу?» Авжеж. Я була наташообізнана. «Дерек поступився мені квартирою. Ну, як поступився. Просто дозволив тут жити. Я і живу. Хочеш чаю з помаранчевим лікером?» Несподівано для себе я погодилася. От що мені подобається в берлінських іноземцях, це їхня гостинність. Хай навіть у чужій квартирі, байдуже.

«У мене помер дід, – сказала я. – Сьогодні вранці». – «Якщо хочеш, я можу помолитися за нього в костелі. Я завтра все одно туди піду. Ти віриш у Бога?» Питання моєї віри в Бога я проігнорувала, я не звикла обговорювати подібне в такому форматі. «Дякую. Але мені здається, краще це робити в синагозі». – «Це ж церква для євреїв! Чого раптом? Тобі видніше, звичайно, але це дивно. Ок, не буду молитися. Давай краще про веселе! Я тобі нікого не нагадую?» Він продемонстрував мені профіль. Він дійсно мені когось нагадував.

«Допоможу! Згадай етикетку нової фруктової ковбаси, згадала?» Він насвистів мені рекламний мотивчик. І я згадала. «Навіщо ти зробився подібним до гера Ернста Фруктеля? В нього огидні бакенбарди та й узагалі». – «Неправильно робиш акцент! Це вони зідрали образ гера Ернста Фруктеля з цілком живого Штефана Месароша! І вони мені за це заплатять. Трохи згодом. Бо поки що я хочу зробити невеличку операцію, змінити розріз очей». Штефан Месарош. Точно, це його ім’я. Прізвище з угорської перекладається як м’ясник.

«Слухай, дякую за чай. Мені слід знайти Дерека». – «Якщо не хочеш солоних паличок з кмином та пива – тоді бувай!» Взагалі-то мені хотілося залишитися тут, споживати солоні палички та пиво, а можливо, і кохатися з гером Фруктелем, думаю, що це був непоганий план і мені б вдалося його втілити. Крім того, в цьому було щось мультяшне, кохатися з героєм реклами фруктової ковбаси, було б про що розповісти нащадкам, але я вперто дотримувалася первісного плану. Я йшла до Дерека. «Чао».

«Агов! – почула я. – А це не твій брат переміг сьогодні в Баварії? Конкурс для архітекторів, чи щось таке. Манфред фон Вайхен?» – «Мій. Друге місце. Спеціальний приз». – «А це правда, що незабаром відкриється його виставка? Так передавали по радіо його голосом». – «Напевне, що правда. Навіть якщо цього разу він збрехав, загалом у нього бувають виставки».

«Агов, зачекай ще трохи, в мене є до тебе важлива справа». – «Яка?» – «Мені необхідно мати іменне запрошення на його виставку. Це ж не важко буде організувати?» – «Ти фахівець, журналіст, навіщо це тобі?» – «Загалом я – хімік. Ти думала, що я те й роблю, що працюю над обличчями різних продуктів?» Я так не думала. Мені зітхнулося. «Слухай, на ці виставки можна приходити без запрошення. Вхід – вільний». – «Не сумніваюся, але мені потрібне саме запрошення!» – «Навіщо?» – «Щоб вразити пані Фоль. Уяви. Вона відкриває свою скриньку, а там – білий конверт з тисненням, а краще… кольору паленого цукру, це вишуканіше, на ньому зазначена адреса, моє ім’я. Вона передає мені конверт, але не відходить, дивиться. Ти ж знаєш, яка вона цікава. З конверта до її ніг випадає шикарне запрошення на виставку! Від інтелігентної людини, переможця конкурсів, знаменитості! І вона буде ставитися до мене інакше. Я ледь стримуюся, щоб не кинутися на неї, так вороже вона на мене дивиться. Мій батько дозволяє собі так дивитися тільки на росіян. Але, погодься, в нього ж є на це причини, хай вони видаються сумнівними, але вони є. А що такого я зробив пані Фоль, щоб вона так на мене дивилася? І це після того, як я привіз їй кілька слоїків з печеним перцем». – «Добре», – пообіцяла я. Манфред тільки зрадіє такому проханню, а іноді мені буває просто вкрай необхідно до нього підлеститись.

Баржу Дерека не можна було назвати гарною, можливо, це тому, що мені взагалі ніколи не подобалися баржі. Знову я брешу. Мені подобалися баржі аж доти, поки саме ця баржа… я думаю, що все зрозуміло без додаткових пояснень. Насправді баржа Дерека схожа на пивну, мені здається, що її попередній господар був пов’язаний з ресторанним бізнесом, вона виглядає як пивна, що пережила не найкращі часи.

Можливо, таке враження складається через те, що дах баржі обтягнутий тентовим покриттям з рекламою пива «Berliner Weisse». Вікна ніколи не блищали, Дерек принципово їх не чистив, а коли я викликала спеціальну службу з чищення вікон, то не розмовляв зі мною тиждень. Пояснювати природу принципу «вікнонемиття» він категорично відмовлявся.

На палубі я побачила антикварний стіл, що на нього Дерек полював цілий рік. Два ковані стільці, котрі мали вишуканий вигляд, але не пам’ятаю жодного випадку, коли б вони не нагороджували мене синцями. Стільці були підступними, а я незграбною. Відстільцеві синці виглядали на тілі так, наче мене добряче відшмагала фамільним медальйоном навіжена аристократка. Всі вишукані речі та люди не такі прості у вжитку, як нам би того хотілося. Хоча думати про те, що вони належать тобі, приємно.

А ще я побачила Наташу Ченські. Вона пила каву або чай. З того місця, де я зараз стояла, смикаючи нашийного шалика, не можна було розгледіти, що саме вона п’є. Я нагадувала

1 ... 9 10 11 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відлуння: від загиблого діда до померлого», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Відлуння: від загиблого діда до померлого"