Читати книгу - "Понеділок починається в суботу"

Всі ми — наївні матеріалісти, думав я. І всі ми раціоналісти. Ми хочемо, щоб усе було негайно пояснене раціоналістично, тобто зведене до жменьки вже відомих фактів. І ні в кого з нас ні крапелиночки діалектики. Нікому й на думку не спадає, що між відомими фактами і якимось новим явищем може лежати море невідомого, і тоді ми проголошуємо нове явище надприродним і, як наслідок, неможливим. От, наприклад, як би метр Монтеск’є сприйняв повідомлення про оживлення мерця через сорок п’ять хвилин після зареєстрованої зупинки серця? У штики б, напевне, сприйняв. Так би мовити, в багнети. Проголосив би це обскурантизмом і попівщиною. Якби взагалі не відмахнувся від такого повідомлення. А якби це сталося у нього на очах, він опинився б у надзвичайно скрутному становищі. Як я зараз, тільки я більш звиклий. А йому довелося б або зарахувати це воскресіння до шахрайства, або зректися власних відчуттів, або навіть зректися матеріалізму. Швидше за все, він би потрактував воскресіння як шахрайство. Але до кінця життя спогад про цей спритний фокус дратував би його думку, наче смітинка в оці… Але ж ми діти іншої доби. Ми усякого набачилися: і живу голову собаки, пришиту до спини іншого живого собаки; і штучну нирку завбільшки як шафа; і мертву залізну руку, керовану живими нервами; і людей, які можуть недбало зауважити: «Це було вже після того, як я вперше помер…» Так, за нашого часу Монтеск’є мав би небагато шансів залишитися матеріалістом. А от ми залишаємось, і нічого! Щоправда, інколи буває важко — коли випадковий вітер раптом доносить через океан невідомого дивні пелюстки з неозорих материків непізнаного.

І особливо часто таке буває, коли знаходиш не те, що шукаєш. От незабаром в зоологічних музеях з’являться дивовижні тварини, перші тварини з Марса чи Венери. Так, звісно, ми будемо витріщатися на них і ляскати себе по стегнах, але ж ми давно вже чекаємо на цих тварин, ми чудово підготовлені до їхньої появи. Набагато більше ми були б вражені та розчаровані, якби цих тварин не виявилось або вони були б схожими на наших котів і собак. Зазвичай, наука, в яку ми віримо (і часто-густо сліпо), заздалегідь і задовго готує нас до прийдешніх чудес, і психологічний шок виникає в нас тільки тоді, коли ми зустрічаємося з непередбаченим, — яка-небудь діра в четвертий вимір, або біологічний радіозв’язок, або жива планета… Або, скажімо, хата на курячих ногах… А таки правий був горбоносий Роман: тут у них дуже, дуже і дуже цікаво…

Я вийшов на площу і зупинився перед кіоском з газованою водою. Я точно пам’ятав, що не маю дрібних грошей, і знав, що доведеться розмінювати папірець, і вже готував запопадливу усмішку, бо продавщиці газованої води терпіти не можуть міняти паперові гроші, як раптом знайшов у кишені джинсів п’ятак. Я здивувався і зрадів, але зрадів більше. Я випив газованої води з сиропом, отримав мокру копійку решти та поговорив із продавщицею про погоду. Потім я рішуче попрямував додому, аби швидше покінчити з ЩД і ТО та взятися до раціоналдіалектичних пояснень. Копійку я запхав до кишені і зупинився, виявивши, що в тій же кишені є ще один п’ятак. Я витяг його і оглянув. П’ятак був ледь вологий, на ньому було написано «5 копійок 1961», і цифра «6» була зам’ята невеличкою вищерблинкою. Може, я навіть тоді не звернув би уваги на цю невеличку пригоду, якби не те саме миттєве відчуття, вже знайоме мені, — нібито я одночасно стою на проспекті Миру і сиджу на дивані, тупо розглядаючи вішак. І так само, як і раніше, коли я труснув головою, відчуття щезло.

Деякий час я ще повільно йшов, розгублено підкидаючи і ловлячи п’ятак (він падав на долоню весь час «решкою»), і намагався зосередитись. Потім я побачив гастроном, у якому вранці рятувався від хлопчурів, і увійшов туди. Тримаючи п’ятак двома пальцями, я попрямував просто до прилавка, де торгували соками й водою, і без жодного задоволення випив склянку без сиропу. Потім, затиснувши здачу в кулаці, я відійшов убік і перевірив кишеню.

Це був той самий випадок, коли психологічного шоку не відбувається. Я швидше здивувався б, якби п’ятака в кишені не знайшлося. Але він був там — вологий, 1961 року, з вищерблинкою на цифрі «6». Мене підштовхнули і запитали, чи не сплю я. Виявляється, я стояв у черзі до каси. Я сказав, що не сплю, і вибив чек на три коробки сірників. Уставши в чергу за сірниками, я виявив, що п’ятак знаходиться в кишені. Я був цілком спокійний. Отримавши три коробки, я вийшов з магазину, повернувся на площу і взявся експериментувати.

Експеримент зайняв у мене близько години. За цю годину я десять разів обійшов площу довкола, розбухнув від води, сірникових коробок і газет, перезнайомився з усіма продавцями та продавщицями і дійшов ряду цікавих висновків. П’ятак повертається, якщо ним платити. Якщо його просто кинути, впустити, загубити, він залишиться там, де впав. П’ятак повертається до кишені тієї миті, коли решта з продавцевих рук переходить до рук покупця. Якщо при цьому тримати руку в одній кишені, п’ятак з’являється в іншій. У кишені, застібнугій на «блискавку», він не з’являється ніколи. Якщо тримати руки в обох кишенях і приймати здачу ліктем, то п’ятак може з’явитися де завгодно на тілі (у моєму випадку він виявився у черевикові). Зникнення п’ятака із тарілочки з міддю на прилавку помітити не вдається: серед іншої міді п’ятак одразу ж губиться, і ніякого руху в тарілочці у момент переходу п’ятака до кишені не відбувається.

Отже, ми мали справу з так званим нерозмінним п’ятаком у процесі його функціонування. Сам по собі факт нерозмінності не дуже зацікавив мене. Уява моя була вражена насамперед можливістю позапросторового переміщення матеріального тіла. Мені було цілком зрозуміло, що таємничий перехід п’ятака від продавця до покупця становить собою не що інше, як конкретний випадок славнозвісного нуль-транспортування, яке добре відоме любителям наукової фантастики під псевдонімами: гіперперехід, репагулярний стрибок, феномен Тарантоґи… Відкривались просто сліпучі перспективи.

Я не мав жодних приладів. Звичайний лабораторний мінімальний термометр міг би дуже допомогти, але я не мав навіть його. Я був змушений обмежуватися суто візуальними суб’єктивними спостереженнями. Своє останнє коло по площі я почав, поставивши перед собою таке завдання: «Поклавши п’ятак поряд із тарілочкою для монет і намагаючись перешкодити продавцеві змішати його з іншими грошима до