Читати книгу - "Пригоди барона Мюнхаузена"

Справа в тому, що один мій родич, чоловік немолодий і багатий, чомусь вбив собі в голову, що на світі існує країна, де живуть велетні.

Він попросив мене неодмінно відшукати для нього цю країну, пообіцявши за це залишити мені великий спадок як винагороду. Дуже вже йому кортіло побачити велетнів!

Я погодився, винайняв судно, і ми попрямували до Південного океану.

На шляху не зустріли нічого незвичайного, крім кількох літаючих жінок, які пурхали, наче метелики. Погода була чудова.

Але на вісімнадцятий день здійнялася жахлива буря.

Вітер був такий сильний, що підняв наше судно над хвилями і поніс його, немов пушинку, в повітрі. Все вище, вище і вище! Шість тижнів нас носило над найвищими хмарами, і нарешті побачили круглий сяючий острів.

Це, звісно, був Місяць.

Ми знайшли зручну гавань і зійшли на місячний берег. Внизу, далеко-далеко, побачили іншу планету з містами, лісами, горами, морями та річками. Здогадалися, що це — покинута нами Земля.

На Місяці нас оточили якісь велетенські чудовиська, що сиділи верхи на триголових орлах. Ці птахи замінюють жителям Місяця коней.

Якраз тоді цар Місяця воював з імператором Сонця. Він тут же запропонував мені очолити його армію і повести її в бій, але я категорично відмовився.

На Місяці все значно більше, ніж у нас на Землі.

Мухи там завбільшки з овець, кожне яблуко не менше за кавун.

Замість зброї жителі Місяця використовують редьку. Вона заміняє їм списи, а коли немає редьки, вони воюють голубиними яйцями. Замість щитів їм слугують мухомори.

Бачив я там кількох жителів однієї далекої зірки. Вони приїжджають на Місяць, щоб поторгувати. Їхні обличчя нагадують собачі морди, а очі розташовані або на кінчику носа, або внизу під ніздрями. У них немає ні повік, ні вій, тому, лягаючи спати, вони мусять закривати очі язиком.

Жителі Місяця не витрачають час на їжу. В животі зліва вони мають особливі дверцята, відчиняють їх і кладуть туди їжу. Потім зачиняють дверцята до наступного обіду, який у них буває один раз на місяць. Тож виходить, що вони обідають лише дванадцять разів на рік!

Це дуже зручно, але навряд чи земні ненажери та ласуни погодилися б обідати так рідко.

Місячні жителі виростають просто на деревах. Ці дерева дуже гарні — з яскраво-пурпуровим гіллям. На вітах ростуть величезні горіхи з незвичайно твердою шкаралупою.

Коли горіхи достигають, їх обережно знімають із дерев і кладуть на зберігання до льоху.

Щойно царю Місяця знадобляться нові люди, він наказує кинути ці горіхи в окріп. За годину шкаралупа лускає, і з горіхів вискакують зовсім готові місячні люди. Їм не треба навчатися. Вони одразу народжуються дорослими і вже знають своє ремесло. Із одного горіха вискакує сажотрус, із другого — шарманщик, із третього — морозивник, із четвертого — солдат, із п’ятого — кухар, із шостого — кравець.

І кожен одразу береться до своєї справи. Сажотрус залазить на дах, шарманщик починає награвати, морозивник кричить: «Гаряче морозиво!» (бо ж на Місяці лід гарячий, як вогонь), кухар поспішає на кухню, а солдат стріляє у ворога.

Коли ж місячні люди старіють, вони не помирають, а тануть у повітрі, наче дим або пара.

На кожній руці в них всього лише один палець, але працюють ним вони так само спритно, як і ми п’ятірнею.

Голову свою вони носять під пахвою, і вирушаючи у мандри, залишають її вдома, щоб не зіпсувалася в дорозі.

Вони можуть радитися зі своєю головою, навіть коли перебувають далеко від неї!

Це дуже зручно.

Якщо цар побажає дізнатися, що думає про нього народ, він лежить удома на дивані, а його голова крадькома пробирається в чужі будинки і підслуховує всі розмови.

Виноград на Місяці нічим не відрізняється від нашого.

Я не сумніваюся, що град, який час від часу падає на Землю, це і є той самий місячний виноград, що його збиває буря на полях Місяця.

Якщо ви хочете скуштувати місячного вина, зберіть кілька градин і дайте їм повністю розтанути.

Місячним жителям живіт слугує замість валізи. Вони можуть закривати та відкривати його, коли їм забагнеться, і класти до нього все що завгодно. У них немає ні шлунка, ні печінки, ні серця, тому всередині вони зовсім порожні.

Очі свої вони можуть виймати та вставляти. Тримаючи око в руці, вони бачать ним так само добре, як і тоді, коли воно у них в голові. Якщо око зіпсується або загубиться, вони йдуть на базар і купують собі нове. Тому на Місяці дуже багато людей, які торгують очима. Там на кожному кроці читаєш вивіски: «Дешево продаються очі. Великий вибір оранжевих, червоних, бузкових та синіх».

Кожного року в місячних жителів нова мода на колір очей.

Тоді, коли я був на Місяці, в моді були зелені та жовті очі.

Але чому ви смієтеся? Невже думаєте, що я вигадую? Ні, кожне моє слово — це щирісінька правда, а якщо ви не вірите мені, вирушайте на Місяць і перевірте самі. Ви переконаєтеся, що я нічого не вигадую і розповідаю вам одну тільки істину.

Сирний острів

Не моя вина, що зі мною трапляються такі дива, які ще не траплялись ні з ким.

Це тому, що я люблю мандрувати і завжди шукаю пригод, а ви сидите вдома і нічого не бачите, крім чотирьох стін своєї кімнати.

Одного разу, наприклад, я вирушив у далеке плавання на великому голландському кораблі.

Раптом у відкритому океані на нас налетів ураган, який в одну мить зірвав усі вітрила і зламав усі щогли.

Одна щогла впала на компас і розтрощила його на друзки.

Усім відомо, як важко керувати судном без компаса.

Ми збилися зі шляху і не знали, куди пливемо.

Три місяці нас кидало по хвилях океану, а потім віднесло невідомо куди, і ось одного чудового ранку ми помітили незвичайну зміну в усьому. Море із зеленого стало білим. Вітерець доносив якийсь ніжний і ласкавий запах, від якого нам стало дуже приємно і весело.

Незабаром ми помітили пристань, і вже за годину зайшли до просторої глибокої гавані. Замість води за бортом плюскотіло молоко.

Ми поспішно висадилися на берег і стали жадібно пити із молочного моря.

Серед нас був матрос, який не переносив запаху сиру. Коли йому показували сир, його починало нудити.