Читати книгу - "Робінзон Крузо"

Я сидів на березі й дякував Богові за порятунок. Як описати стан душі, яка однією ногою стояла на краю могили? «Бо й радість, як біда, вражає перш»[1].

Розмахуючи з радості руками, я розгублено блукав берегом, а в голові билася одна думка — про мій чудесний порятунок. Потім прийшов спогад про загиблих товаришів — окрім мене, навряд чи зосталася хоч одна жива душа. Від команди не лишилось і сліду — тільки три кашкети, одна кепка і два розпарованих черевики. Далеко в морі лежав наш потрощений корабель, і я не міг повірити, яким дивом зміг сам дістатися берега.

Та щойно минув перший захват від дивовижного порятунку, як я почав роззиратися — де я і що маю чинити далі? Важкі думки одразу напосілися на мене: я був мокрий до нитки і не мав іншого одягу, крім того, що на мені; не мав я також ні харчів, ні питва — мені лишалося хіба що померти з голоду чи стати здобиччю хижаків. Та що найгірше — не мав я жодної зброї, щоб полювати на дичину або захиститися, щоб самому не стати дичиною. У кишені в мене лежали тільки ніж, люлька та трошки тютюну в табакерці. Коли я збагнув, у якій безвиході опинився, то ледь не збожеволів із туги. Мов причинний, я бігав берегом аж до ночі. А коли спустилися сутінки, думки мої переключилися на диких тварин, які, поза сумнівом, водяться в цій частині світу і які обов'язково поночі вийдуть на полювання.

Єдиним порятунком було видертися на яке-небудь густе й колюче дерево — ялину абощо — і пересидіти ніч, а вже на другий день вирішувати, якої саме смерті чекати, бо й крихти надії на життя я не мав. Я відійшов від берега на одну восьму милі, шукаючи питної води, — і несподівано, на свою радість, знайшов її! Я напився, пожував трохи тютюну, щоб відбити голод, знайшов дерево і заліз на нього. Там я вмостився так, щоб уві сні не впасти на землю. Для захисту я вирубав довгу палицю й облаштувався у своєму тимчасовому притулку. Я був такий змучений, що миттю поринув у сон. Спав я міцно і зручно, незважаючи на жахливі умови, а зранку почувався бадьорим, як ніколи.

Розділ 4 Перші тижні на острові

Прокинувся я за білого дня. Погода стояла ясна, шторм ущух, море не бурунилось і не ревло, як напередодні. Та найбільше мене здивувало, що за ніч море підштовхнуло наш корабель майже до того каменя, на який учора безжально шпурнуло мене. Тепер від берега до корабля було близько милі. Судно стояло вертикально, і я вирішив доплисти до нього, щоб урятувати хоч якісь пожитки, котрі могли мені придатися.

Коли я спустився зі сховку на дереві, то роззирнувся і помітив байдак, який прибоєм викинуло на берег, милі за дві праворуч од мене. Я попрямував у той бік, але не зміг дістатися човна: на шляху постала нездоланна перепона — затока завширшки в цілу милю. Тож я повернувся до попереднього плану — спробувати потрапити на корабель, щоб пошукати хоч якісь корисні речі.

Після опівдня море зовсім заспокоїлося, а з відпливом — відступило так далеко, що чверть милі я йшов по сухому. Звідси стало видно таке, від чого серце моє стислося: корабель майже не постраждав, і якби ми всі залишалися на борту, вся команда заціліла б і щасливо прибилася до берега. Я мав би побіч себе товаришів, а не опинився на незнайомому березі цілком самотнім. На очах мені виступили сльози, але сльозами горю не зарадиш, і я намірився добитися-таки до корабля. Я зняв верхній одяг (стояла страшна спека) і пірнув у воду.

Коли я доплив до корабля, труднощі мої тільки почалися: я гадки не мав, як мені видертися на борт. Судно стояло у воді, борт вивищувався над хвилями, а я не мав нічого, чим би за нього зачепитися. Двічі я обплив навколо корабля і за другим разом уздрів кінець канату, якого не примітив спершу. Канат звішувався з носа корабля так високо над водою, що я з величезними складнощами зачепився за нього і видряпався у носовий кубрик. Тут виявилося, що дно корабля пробите і крізь діру набралося повно води. Проте корабель лежав на твердому піску, корма його задерлася вгору, а ніс зануривсь у воду; уся кормова частина судна підносилась над водою і була цілком сухою, тож найперше мені треба було визначити, які пожитки зіпсувалися, а які ще можна буде використати.

На щастя, виявилося, що харчі не змокли у воді; я був такий голодний, що насамперед завітав на камбуз і наповнив кишені сухарями й печивом, а потім, обстежуючи судно, потроху жував собі. У каюті знайшлася дещиця рому, і цього було достатньо, щоб підтримати бойовий дух за таких сумних обставин. Тепер мені потрібен був човен, щоб доправити на берег найпотрібніші речі.

Який сенс сидіти й чекати на щось, чого ніколи не станеться? Безвихідь зробила мене вигадливим. На кораблі були запасні бруси, рангоутне дерево на лаги, запасні стеньги. Я вирішив використати все це і перекинув через борт, спершу добре перев'язавши канатом, щоб дерево трималося купи. Далі я підтягнув дошки ближче до борту, чотири широкі бруси зв'язав за кінці так, що вийшла подоба плоту, а згори настелив упоперек дощок, тож тепер міг вільно ходити своїм новоспеченим плотом. Щоправда, він не витримав би значної ваги — дерево було занадто тонким. Отож я взявся до роботи і розпиляв стеньгу на три частини, а потім, докладаючи нелюдських зусиль, приладнав їх до свого плоту. Снаги мені надавала тільки надія, то тепер я матиму які-не-які пожитки, на котрі ще вчора й не сподівався.

Тепер пліт міг витримати вантаж, і варто було поміркувати, що саме я хочу взяти та як застерегтись, аби речі не змокли у воді. Але вихід знайшовся дуже швидко: спершу я настелив на плоті всі лаги, які мав, а згори поставив три великі моряцькі скрині. Першу я наповнив харчами — хлібом, рисом, голландським сиром, сушеним козиним м'ясом;