Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

І Ота раптом побачив, що юрма відступила, що він стоїть із Перрейрою посеред кола і що він — той кріль, якого цей штукар витяг за вуха з циліндра й тепер показує публіці.

— Заберіть руку!

— Я повторюю, мене ви можете не боятися! — знову посміхнувся Перрейра. Та цього разу він звертався не до Оти, а до юрми. — Ви свідки, шановне товариство, що я цьому молодикові нічого лихого не заподіяв. Я тільки даю йому змогу взяти участь у боротьбі за приз. Десять франків за кожен раунд, який він витримає. За перемогу — п'ятдесят!

— Це мало! — озвався позаду голос пана Дантона.

— Гаразд. Тоді п'ятдесят п'ять.

— Ні! — сказав Ота. Він уже скинув із свого плеча Перрейрину руку, повернувся і рушив туди, звідки Перрейра його витяг. У юрмі засміялися, потім знов і знов. Оті було байдуже, але все-таки він подумав, що не варто опускати очі, аби комусь не видалося, ніби він і справді боїться. Ота йшов, високо піднявши голову, і помітив біляву жінку, що стояла на палубі першого класу, дивилася вниз і теж сміялась.

Ота відчув, як у нього червоніють щоки.

— Шістдесят! — гукнув йому вслід Перрейра.

— Гаразд! — Ота подивився на жінку, яка все сміялася. — Гаразд! — повторив він. Скинув піджак і сорочку.

Жбурнув їх, не дивлячись куди. Почав розстібати штани.

— Увага! — жартома вигукнув Перрейра. Це було банально, але юрма засміялась.

Ота скинув штани і лишився в трусах. Він обернувся, наче супротивник стояв уже тут. Та перед ним був тільки Раймундо Перрейра.

— Справді спортсмен! — буркнув той, обмацуючи Отині біцепси. — Ану-ну, давайте! Voila![5] Дивіться! Чоловік за шістдесят франків!

Оті справді раптом здалося, ніби він продався Перрейрі. Зрештою, навіть не за шістдесят франків, бо він їх ніколи не одержить. Навпаки, його жде тяжкий нокаут. Він уже й не пам'ятає, коли тренувався, а з професіоналами змагатися важко. Вони такі ж штукарі, як Раймундо Перрейра. Ота уже мав щодо цього досвід. У Страсбурзі тричі пробував виграти приз у балагані. Один раз виграв двадцять франків, а двічі його змолотили й вибили два зуби. Тепер йому дістанеться втретє.

Хтось спритно обв'язував йому руки бандажем. Він не знав, хто саме. Дивився собі під ноги й марно переконував себе, що не боїться. А проте він боявся, найбільше боявся за зуби і марно питав себе, навіщо, власне, це робить. Заради тієї білявки з першого класу? Не міг у це повірити. Але, певно, так воно й було… Нарешті він підвів очі й побачив перед собою Каміля Верхарта, чемпіона Франції. Це був той, хто перев'язував йому руки, байдужий, з обличчям, схожим на пооране снарядами бойовище.

І раптом йому полегшало на серці, бо зрозумів, що цього ветерана ще зможе подужати. Легко… Чемпіон Полярного кола versus[6] чемпіона Франції. «Такий позшиваний чоловік довго не видержить. Його тримають укупі хіба що рубці та нитки. Він весь зліплений з латок, суцільний болючий шрам, суцільна болюча рана. Його треба вдарити тільки раз, а потім щадити. Він це зрозуміє і щадитиме мене, бо має розум і знає, що все це комедія…»

— Готово, — сказав Каміль Верхарт.

— А де рукавички? — гарикнув Перрейра.

— О боже, — зітхнув Каміль. У нього були каламутні, жовтуваті очі, на які весь час падали позшивані повіки. Він пішов по рукавички.

— Так, юначе! — Раймундо Перрейра знову поклав Оті на плече руку. Знову витяг його з циліндра й тепер обертав на всі боки, щоб публіка побачила цього кроля, цього дурня. — А яка, до речі, у вас вага? — Він кричав, наче в рупор, аби всі добре чули, аби всі бачили, що ця комедія готується виключно для них і що це тільки початок, найголовніше попереду, і що цього разу, сьогодні, це буде безплатно.

— Вельтер[7].

— Та невже? — здивувався Перрейра, обернувшись до публіки. — Трохи загладкий, вам не здається?.. Однак у нас немає напохваті вагів, отож доведеться повірити на слово. Гаразд, вельтер. Вашим супротивником буде наш вельтер П'єтро Сокко, Італія, чемпіон Тосканії!

— Дурниці! — вигукнув Ота. — Це не вельтер, це щонайменше напівважка вага!

— Дурниці! — вигукнув Перрейра. Голос його звучав точнісінько, як Отин, і це було так смішно, що всі зареготали. — Дурниці! Ви — напівважка вага. Але я проти вас ставлю вельтера. Щоб вам усе було зрозуміло, дами й панове, — обернувся він до присутніх, — вельтер означає вагу близько сімдесяти кілограмів, це вага худого боксера. Цей молодик запевняє, що він худий, та ви підійдіть ближче й подивіться самі.

Ніхто не ворухнувся, але в першому ряду ще чувся сміх. Там стояв старий дід, той, що вчора чистив ножем нігті й озирався, мов лиходій. Поруч нього — якийсь молодик з великою квадратною головою, смуглява жінка в червоній спідниці й з білими коралами на шиї, які блищали, наче краплини роси; чоловік у береті й пан Дантон, який щирив зуби й робив Оті підбадьорливі жести. І ще багато-багато інших… Але над усіма ними стояла білявка і пильно дивилася вниз. Жінка ховалася в тіні, було видно тільки її голову та руки, які лежали на поручнях, проте вона, певно, бачила все.

— Ну то як, битиметеся чи ні? — голосно запитав Перрейра.

— Битимусь, — тихо відповів Ота.

— Дами й панове, він битиметься! — прогув Перрейра. Він весь час удавав, ніби допитує кроля й перекладає його недоладні звуки на зрозумілу мову. — Так, битиметься! Він щойно це мені сказав. На нас чекає приємне видовище!

Він потер руки, наче вони були в нього намилені. Позадкував. П'єтро Сокко вийшов у коло й ледь осміхнувся. Маленький рот його трохи розтягся. Маленьким у нього був тільки рот. Руки в гирях рукавичок висіли вздовж тіла, як копита.

— Ти рік не зможеш засміятися, — тихо просичав він.

Губи його при цьому навіть не ворухнулись.

Ота й сам знав, що це буде не звичайний поєдинок, а страшна, жорстока бійка.

Він глянув Сокко у вічі. Помітив у них холодний, зелений блиск; зрозумів, чому цей кінь має на грудях гадюку. Це був не Кінь, а справжнісінька Гадюка.

Ота відвернувся. На палубі першого класу з'явилося багато глядачів. Подекуди біліли кашкети суднових офіцерів; на Перрейрину принаду клюнула й краща, більша риба. Стюард у білій куртці бігцем приніс гонг, яким він у першому класі скликав на обід, а кілька веселих матросів під Перрейриною командою натягали довжелезний канат у формі квадрата між чотирма стовпцями, на яких у гарячі дні напинали полотняний тент. Маючи трохи фантазії, можна було побачити