Читати книгу - "Смарагдова планета"

— Всюди пропадало, — пхинькнула Аеліта.

Глухої ночі під її вікнами вешталися сантехнік, Вовчик-електрик і телемайстер із баяном. Телемайстер мав образу на Аеліту, а Вовчик із сантехніком — на все населення Мамонтівки, яке не схвалило листа «запорожців» до Верховної Ради. Тому й влаштували демонстрацію із частівками. Телемайстер грав на баяні й наспівував:

— Кудри вьются, кудри вьються,

Кудри вьются у б…

Почему они не вьются

У порядочных людей?

Сантехнік із електриком підхоплювали:

— Потому что у б…

Деньги есть для бигудей,

А порядочные люди

Тратят деньги на б…!

Мало хто спав тієї ночі. Полегшено зітхнули, коли вранці до Дому на набережній підкотив уживаний не один рік чорний «форд», і тим шляхом, що коли сухо, то проскочиш. Стоячи за портьєрою, Аеліта бачила, як із «форда» виповз дисидент. Син Неба, дещо схожий на Бельмондо, сподобався їй одразу. Не лише вона, а й вся Мамонтівка підглядала: «Кеша повернувся! Той самий, який Леоніда Ілліча… Якого довго не могли відшукати, щоб вишпурити з країни, бо три дні відсипався у смітнику просто неба. Богема! П’ятнадцять літ спливло, а він он як помолодшав! Й бороду поголив… І що тільки гроші з людиною не зроблять!»

Передусім Кеша помітив чорний будинок.

— Мама мія! — мимоволі вихопилося італійською. — Оце так дизайн!

— Мамо моя, — залюбки переклала Людмила Петрівна, її запросили до почту зустрічаючих на випадок, а раптом дисидент позабув російську. — Каже: в нас дуже гарно.

Дисидент-Кеша підбіг до Дому на набережній і поколупав пальцем фасад.

— Бляха-муха, не здирається! — замилувався він. — Повний кінець! Що то за фарба, б-млин? Як труна з музикою? Це ж треба! Чорний Дім! Хто дотелепав? Так… Запозичую досвід… Ну, чо’ вирячилися, бляхи-мухи? Не жартую! Фарба як називається? Чиє виробництво? Наче не «Сажа газова» і не «Персикова чорна»… На «Кістку палену» не схожа… що за б-млин, питаю?

Всі промовчали.

— У мене що, з мовою не теє? — занепокоївся Кеша. — Може акцента підчепив? Чи мене вже на Батьківщині не розуміють, дебела воша?

Очевидці німо зиркнули на Людмилу Петрівну.

— Раді-бога, у вас гарна вимова, — прощебетала вона.

— То що ж то за фарба, япона-мама?

Тепер вже всі дивилися на Матусю.

— «Копчена мамонтівська», — відповіла Матуся, проймаючись дрижаками.

Син Неба замислився. Земляки знали з гіркого досвіду: якщо Кеша починає думати — добра не жди.

— Ну, то як там у Сан-Франциско, Кеша? — звернувся старший лейтенант міліції, аби відволікти дисидента від важких дум про чорну фарбу.

— Що тобі сказати, Вітьок… Трясе там, б-млин дуже… Землетруси й гульня всіляка.

Невдовзі дисидента запросили до квартири. Всі райцентрівські кози та кури замекали і закудахтали, а Кеша’ ніяк не міг второпати — то комизуються з нього чи ні?

— Пробачте, але ніяк не вкумекаю… Здається, вас витурили? — напівзапитав старший лейтенант з військкомату, супроводжуючи дисидента на третій поверх.

— Із Сан-Франціско? — перепитав дисидент.

— Та ні, від нас.

— Ну?..

— Що?..

— Чого ж тобі треба, м-блин?

— Чи відчували там ностальгію?

— А то як же! Нудьгував без тебе, трахнутий комар.

У своїй колишній оселі Кеша навіть оком не кинув на Аеліту в купальнику і з відкритою книжкою на канапі.

— А двері де? — наполохано спитав він, забачивши нові.

Його заспокоїли й спрямували на кухню, де незабутній «шедевр» експонувався подібно музею «Прадо» — заходь, б-млин, й любуйся!

— Майн ґотт! — вхопився за голову дисидент, угледівши Будьонного, Калініна й оті штуки скіфських бовванів.

— Боже мій! — переклала з німецької Людмила Петрівна.

— Хто це накоїв! Кому врізати по пиці?! — заревів Кеша ведмедячим риком.

Про подальші події в квартирі свідчень не збереглося. Знаючи Кешу, всі кинулися навтьоки. Ретирувалися навіть старші лейтенанти. Щоправда, Матуся зосталася — в неї від жаху відняло ноги. Можна тільки здогадуватися, як їй та Аеліті вдалося приборкати Кешу за двадцять хвилин, затим вивести з Дому на набережній і покотити чорним «фордом» до мамонтівського ЗАГСу. Спробуємо вжити «принцип навпаки» й відновити події за кінцевим результатом.

На відміну від своєї покровительки Аеліта ні на мить не позбулася присутності духу, бо стикалася за своє життя з божевільними не один раз. Звичайно, вона побоювалася, аби Син Земної Кулі не почепив чергового ліхтаря під оком, однак наважилася увійти на кухню і гордо заявити:

— Ну, я це зробила! Чого репетуєш, козел недоклепаний?!

Чи оте бісівське «козел», чи легендарне кохання з першого погляду — але, вочевидь, на Кешу подіяло, і він заспокоївся. Маємо сказати, Аеліта була в чудовій формі, кращій аніж 1982 року. Син Неба «дивився, розчулений і схвильований… Які б муки він прийняв би зараз, аби ніколи не засмучувати це дивне обличчя, аби зупинити загибель принади, юні, цнотливого дихання, — вона дихала і пасмо попелястого волосся, що трималося щоки, здіймалося».

— Якщо не подобається — бери ганчірку і сам змивай, мурло! — пішла в наступ незбагненна Аеліта. — І взагалі ти, б-млин, умієш розмовляти по-людськи? Чи, мо’, розучився?

Кеша відвів убік очі, в яких уже роздмухувалося «кохання з першого погляду», і вдаючи з себе ділка запитав:

— То як ота фарба називається?

— «Копчена мамонтівська», — улесливо проспівала Матуся.

— Вас зрозумів, — усміхнувся Кеша. — Тобі на оздоровлення Мамонтівки скільки доларів треба?

— Де-десять… — пробелькотіла Матуся.

— … тисяч, — продовжив Кеша. — Знаю, долари потрібні. Але чомусь всі прагнуть мене обшахраювати. А я за так долари не розкидаю. Лихого не пам’ятаю, але «за так» нічого не вийде. Давай співробітничати: я тобі десять тисяч, а ти мені рецепт «Копченої мамонтівки». Маю намір хмарочоса фарбувати. Ну, то як?

— Згода, — кивнула Матуся.

Де ж краєзнавець? Куди його занапастило? Треба негайно викопати ще одного мамонта!

— Даруйте, але фарби вже нема, — прошепотіла Матуся. — Усю до мазка роз… розфарбували.

— Мене не фарба цікавить… Ти мені рецепта на стіл, а я тобі — валюту на бочку, — Кеша витяг записничок й приготувався занотовувати.

— Ага, йдеться про рецепт, — пожвавішала Матуся. — Тоді занотовуйте. Береться один мамонт…

У Кеші побільшали очі.

— … вариться смола, — продовжувала Матуся, ледь не ридаючи.

Кеша рвучко стулив записника:

— Годі. Я вже чув це. Мамонта закопчують, вивалюють у смолі й кладуть в льодовикову нішу.

У Матусі бризнули сльози.

— Дай їй сто тисяч, — милосердно проказала Аеліта.

— Дам, якщо підеш за мене заміж, — круто повернув Син Неба.

— Чому б і не піти. Хіба я собі ворог?

— Коли? — Кеші, вочевидь, нетерпеливилося.

— А хоч і зараз, — втрутилася уже без сліз Матуся.

— Тоді вдягайся.

— Може відмити двері? — смиренно запропонувала Аеліта.

— Не треба. Тепер Будьонний із Калініним ходовий товар…