Читати книгу - "Таємниця Єви"

– Схоже, той самий сучий син, – промовив доктор Фельнер і обережно перевернув тіло обличчям догори.

Це обличчя видалось Вістовичу знайомим, і, придивившись уважніше, він упізнав рецепціоністку з готелю «Три корони». Вилаявшись чи то спересердя, чи то з жалю, комісар відійшов убік.

Данута жила сама в цілому будинку, який до того ж знаходився на добрячій віддалі від решти, тому сподіватися на свідків і цього разу марно. Та й Замарстинів – це брудна робітнича околиця Львова, де взагалі мало хто цікавиться один одним.

Як убивця знайшов цю дівчину? Запримітив, коли виходив з «Трьох корон», заговорив до неї, і вона погодилась на зустріч? Малоймовірно… Може, вони були знайомі раніше? Можливо… «А якщо вони були знайомі раніше, – подумав комісар, – то чи не з її допомогою вбивця проник тоді в готель?» У такому разі Тепфер не бреше. Вбивця вдарив його, а сам замість нього подався в номер до Алоїзи, можливо, навіть прихопивши ті злощасні сережки. Але як вона потім не змогла відрізнити Тепфера від убивці, до того ж знаючи їх обох? Тут Вістовичу пригадалась опіумна олія, що була в номері панни Вольфович і яку вона найімовірніше придбала в «Крамниці східних секретів» Шимоновича, бо ж таку саму той продав учора Бейлі. Якщо розум дівчини вже був одурманений, то вона, безперечно, могла переплутати одного коханця з іншим.

Цікаво, якої саме таємної недуги хотіла позбутись Алоїза, коли в Бадені звернулася до Гаусмана? Своєї пристрасті до насолоди болем чи залежності від опіуму?…

О третій пополудні Вістовича викликав до себе шеф. Заступник директора поліції Вільгельм Шехтель не почувався краще, аніж позавчора. Його застуда була ще гіршою, а до закладеного носа додалося ще й захрипле горло. Він сьорбнув гарячого чаю з чималої чашки на столі і глянув на Вістовича почервонілими очима. Комісар усім тілом напружився, чекаючи його перших слів. Нічого несподіваного не прозвучало:

– Haben sie dir ins Gehirn geschissen, Vistovych?[5]

Комісар ковтнув образу і чекав наступних слів шефа.

– Якого дідька ви відпустили того гівнюка Тепфера?

Шехтель закричав, незважаючи на хворе горло.

– Пане заступнику я його не відпускав…

– Halt dein verdammtes Maul![6] – Крик потроху переходив у вереск. – Ви відправили його до лікарні – це те саме, що відпустити. Готовий присягнути, що він зумисне вдавав із себе хворого, аби мати можливість утекти!.. Як ви, досвідчений поліцейський, могли купитися на цю комедію?! Курва!.. Тепер замість одного вбивства ми маємо два!.. Бо вчинив його не хто інший, як цей сраний Тепфер!..

На щастя для Вістовича, горлянка шефа більше не витримала, і той зайшовся гучним свистячим кашлем. Для комісара ще була можливість перевести дух і приготуватись до подальших образ. Утім, коли кашель стих, заступник директора вирішив себе поберегти. Він сьорбнув чаю і заговорив далі більш-менш врівноваженим тоном:

– У мене був Самковський, – повідомив Шехтель, – він мені все й розповів. Говорив, що радив спровадити Тепфера на Баторія, але ви відмовились… Самковський просив не говорити вам про його візит, але я хочу, щоб ви про це знали. Не для того, щоб змогли йому помститися, мені це до сраки… А для того, щоб усвідомили собі, Вістовичу, якщо не спіймаєте Тепфера, то комісаром буде ваш практикант, а ви підете в кінну поліцію.

Договоривши, він знову підніс чашку до губ, але цього разу сьорбнув занадто сильно, болісно попікши язика.

– Подайте води, – буркнув Шехтель.

Вістович підійшов до підвіконня, на якому стояв графин з водою. Наливши повну склянку, він підніс її шефові.

– Маєте, що сказати? – запитав той і набрав повний рот.

Комісар кивнув і в декількох словах розповів йому про свої дослідження у міському архіві і про здогади, які виникли після цього.

– Тобто вбивця не Тепфер? – перепитав Шехтель.

– Як на мене, ні, – сказав комісар.

– Що ж, Вістовичу, може, ви й праві, – уже спокійніше зазначив шеф, – зрештою, мені байдуже. Головне, щоб справу було розкрито… Я, здається, пригадую це вбивство 1880 року. Погано, але пригадую. Той Камінський, якого звинуватили, виявився несповна розуму, і його спровадили в божевільню. Але не знаю, чи він досі там…

Шеф приклав холодну склянку до чола, проте полегшення це йому не принесло.

– І того сучого сина Тепфера знайдіть, – додав він, знаком показавши, що розмову завершено і Вістович може йти. – Де, курва, може віденець заховатись у Львові?…

Не відповівши на останнє запитання, комісар вийшов з кабінету. За кілька хвилин він опинився на вулиці і з насолодою вдихнув прохолодне повітря. У роті пересохло, а обличчя палало вогнем, мовби в склодува, який щойно завершив зміну. Як же він ненавидів зараз того маніяка! Вістович на мить уявив, як, упіймавши сучого сина, живцем здирає з нього шкуру, а потім поволі надрізає сухожилля. О, це було б насолодою!

Про те, що заприсягся більше не заходити до кав’ярні Шнайдера, Вістович згадав уже тоді, коли перед ним стояла чимала гальба пива і п’ятдесят грамів горілки «Baczewski». Але тепер йому було байдуже. Він закурив і дав собі час трохи заспокоїтись.

За півгодини комісар вийшов з кав’ярні і, сівши у вільний фіакр, вирушив ним до Стрийського парку. Далі слід було пройтися пішки, і Вістович подумки втішився такій можливості. Від прогулянки поміж старезними деревами і випитого алкоголю ставало краще.

У кінці алеї завиднілася сутулувата постать Самковського. Він чекав на Вістовича, аби разом вони ще раз перевірили книгу «Клубу любителів мистецтва». Зустрівшись, вони мовчки рушили до кав’ярні «Рембрандт». По дорозі Самковський звернув увагу на руїни, що височіли на пагорбі.

– Невже тут був замок? – буркнув він.

– Не замок, Самковський, – відповів комісар, – колись тут було кладовище, але потім його зруйнували. А з могильних плит, щоб ті не пропали даремно, архітектори виклали ці живописні руїни.

– Невже? – не повірив ад’юнкт.

– Можемо піднятись нагору, щоб пересвідчитись, – запропонував Вістович.

Той кивнув, і вони звернули з алеї.

Вгорі Самковський став ретельно придивлятися до плит.

– І справді є написи, – сказав він, – ледь помітні, але є. Це дійсно колишні надгробки… Їх не обтесали як слід.

Якби Самковський глянув у цю мить на комісара, то побачив би, що той закотив до самого ліктя обидва рукави плаща.

– Звідки ви про це знаєте, комісаре? – запитав практикант і повернувся до нього обличчям.

– Я багато про що знаю, сучий сину! – відповів той і щосили вперіщив того з правої.

Самковському дивом вдалося встояти, але Вістович одразу ж пригостив його лівою, і бідолаха розпластався на сирому ґрунті. Ад’юнкт, видно, добре розумів, за що