Читати книгу - "Смерть Верґілія"

коли-небудь чи ні, — всі вони від самого його початку були з ним одним цілим, були сповненим хаосу первісним гумусом його власного буття, його власною пристрастю, його власною хтивістю, його власною пожадливістю, його другим обличчям, але і його власною тугою; і хоч туга ця в земних його мандрах непомалу змінилася, заглибившись у пізнання, заглибившись так, що її, чимдалі нестерпнішу і нестерпнішу, вже важко було і називати тугою, ба навіть тугою за тугою, і хоч усе це від самого початку судила доля, пославши йому вигнання і усамітнення — перше сповнене лих, друге цілюще й щасливе, і перше, й друге для суті людської майже нестерпне попри те, що вона все ж лишалась така, яка і була, бо не втрачається те, що людині дано від народження, не втрачається первісний гумус буття, ґрунт пізнання і розпізнання, яким живиться пам’ять і в який вона повертається, сховок від щастя і від нещастя, сховок від нестерпучого, ця туга остання, туга болюча така, що, ніби раз і назавжди ввійшовши у плоть, відчувається в кожнім бажанні проникнути до глибин пам’яті, хоч би яким незглибимим пізнанням вона повнилась. Так, це була туга, втілена в плоть і незгасна. Він судомно стискав п’ястуки і відчував, як боляче перстень уп’явся у шкіру й м’якуш, відчував затверділі, мов камінь, кісточки у долонях, відчував свою кров, відчував пам’ять глибинну власного тіла, темні глибини неблизького минулого, що злилися водно із його близьким і ясним, як нинішній день, світінням, і в пам’яті зринув той час, коли він ще хлопчиком був, час у Андах, зринув будинок, конюшні, комори, хліви, дерева, зринули очі ясні на завжди ледь засмаглому, завжди усмішкуватому обличчі темноволосої кучерявої матері, завжди у домашніх клопотах… О, її звали Мая, і не було ще одного такого ім’я, в якому бриніло би стільки літа, не було ще одного ім’я, яке їй так пасувало б; і він пригадав, як вона зігрівала все довкола теплом своїх сонячно-теплих турбот, пригадав її невичерпну веселу невтомність, хоч їй раз у раз і доводилось бути на побігеньках у діда, що сидьма сидів у кімнаті й раз у раз її кликав — то що-небудь прибрати, то що-небудь подати; він пригадав, як вона мусила, також раз у раз, угомоняти старого з його лютими криками, від яких усе всередині холонуло і яких лякалися діти, а старий-бо на те і кричав, щоб його вгомоняли, й не проминав задля цього жодного приводу, а надто коли йому йшлося про ціни на худобу та збіжжя, о, тоді він, той часом щедрий, а часом скупий сивоголовий Маґус Пола — чи то купував щось, а чи продавав — тоді ні на мить він не сумнівався, що гендлярі намагаються пошити його у дурні; ох, як же різко у пам’яті поставав той увесь гармидер, як же м’яко услід за ним напливав той спокій, що його щораз весело, майже за виграшки повертала домівці мати; згадав він також і про батька, що, аж як завів уже власну сім’ю, став селянином справдешнім, бо колишнє його ремесло гончаря здавалося синові не дуже серйозним, хоча вечорами так цікаво було послухати, як батько робив колись пузаті барильця на вино чи шляхетно вигнуті баньки на олію, послухати, як глину формує великий палець руки, як орудують шпателем і як хурчить, обертаючись, гончарний круг, послухати, яке то мистецтво — випалювати… Захопливі розповіді, що їх іноді уривала яка-небудь давня гончарська пісня. О лики часу, що позастигали в часі, о лик матері, у спогадах спершу юний, а потім усе невиразніший, і ось він уже ледь-ледь проглядає в глибинах пам’яті, а в смерті навіть втрачає всі риси людського обличчя і стає майже ликом самої природи одвічної; о лик батька, у спогадах він спершу майже невидимий, але потім прибирає обрисів живої людської подоби, немов намальований, немовби портрет, поки у смерті стає достеменним людським обличчям, але обличчям з твердої, міцної бурої глини, доброзичливо-мужнім в останній усмішці — і незабутнім. О ні, повік не дозріє до реальности те, що не пустило коріння у пам’яті, о ні, не осягне людина того, що не дано їй іще від початку і що заступають обличчя із юности. Бо душа повсякчас стоїть лиш на своєму початку, стоїть, приготувавшись до величного пробудження свого початку, і для неї навіть кінець не менш гідний, аніж початок; не кане — о ні! — в небуття жодна пісня, що колись заторкнула струни душі, і душа, відкрита всякчас вічно новій гармонії, береже у собі кожен звук, що давно в ній колись пролунав. Це — неминуще, це постійно вертається, ось і тут воно знову із ним, і він схопив ротом повітря, щоб свої нездорові легені наповнити цим прохолодним духом глиняних баньок і бочок у штабелях — легким і темним духом, що лився із декотрих відчинених складів. Потому, однак, закашлявся, так ніби зробив щось шкідливе здоров’ю чи заборонене. Тим часом раби з паланкіном трюхикали підтюпцем далі, й черевики на них, підбиті цвяхами, лунко цокали на камінні, глухо шурхали на гальці; палахкотів, осяваючи шлях, смолоскип юного проводиря, який час від часу, всміхаючись, оглядався на паланкін, і ось ця процесія вже прискорила крок, мов на марші, й рушила швидко вперед — надто швидко для челядника літнього, який на вільготній придворній службі посивів і нагуляв черевце, а тепер перевальцем тюпав позаду й досить гучно зітхав; лабіринт гамазеїв та зерносховищ під якими завгодно дахами — де гостроверхими, де пласкуватими, а де і пологими — зирив у всіяне зорями, хоч і не зовсім нічне іще, небо; крани і тягові механізми кидали грізні тіні, коли повз них пропливав смолоскип, там і сям траплялись порожні і повні візки, кілька разів дорогу перебігали щурі, заблукалий нічний метелик сів на спинку паланкіна та там і лишився; ось-ось мала знову м’яко наринути стома й дрімота; шість ніжок у метелика й багато, дуже багато, коли взагалі не безліч, ніг у запрягу рабів-носіїв, яким довірено цей паланкін і його самого разом з метеликом — тендітний, шляхетний вантаж; він хотів був уже повернути голову, щоб, може, все ж таки полічити своїх носіїв, а заразом і їхні ноги, та не встиг це зробити, бо ескорт уже увійшов у вузький прохід поміж двома шопами, а відразу по тому раптово, зненацька знов опинився перед міськими будівлями й став у самому низу досить крутої, геть занедбаної, геть завішеної білизною вулички зі схожими