Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Голокосту, не мала радянського відповідника. Щоправда, Радянський Союз знайшов інші способи масового убивства сотень тисяч своїх громадян. Як правило, їх зазвичай відвозили уночі до лісу, роздягали, прострілювали череп і закопували у братських могилах — до таборів вони навіть не наближалися. Така форма вбивства не менш «індустріалізована» і анонімна, ніж та, яку використовували нацисти. Існують також свідчення про застосування радянською таємною поліцією вихлопних газів — у примітивній формі газової камери — для вбивства в’язнів; те саме спочатку робили і нацисти[56]. У ГУЛАГу радянські в’язні також помирали — зазвичай не завдяки ефективності своїх тюремників, а через їхню кричущу неефективність і недбалість[57]. У деяких радянських таборах у певні періоди смерть була фактично гарантована тим, кого посилали взимку валити ліс або добувати золото на найстрашніших колимських копальнях. Також в’язнів замикали у штрафних ізоляторах, де вони помирали від холоду і голоду, залишали без догляду в неопалюваних лікарнях або ж просто розстрілювали за «спробу втечі». Незважаючи на це, в цілому радянська табірна система не була спеціально організована для масового виробництва трупів — хоча час від часу на таке виробництво вона насправді перетворювалася.

Відмінності ці доволі тонкі, однак вони важливі. Хоча ГУЛАГ та Освенцім і належать до однієї інтелектуальної й історичної традиції, вони, незважаючи на це, є окремими і відмінними — як одне від одного, так і від табірних систем, створених іншими режимами. Ідея концентраційного табору є достатньо загальною для того, щоб її можна було реалізувати у багатьох різних культурах і за багатьох різних обставин, проте навіть поверхове знайомство з історією концентраційних таборів, створених у рамках різних культур, свідчить, що конкретні деталі — організація табірного життя, розвиток таборів з часом, суворі порядки в таборах чи безладдя в них, їх жорстокість чи ліберальність — залежать від конкретної країни, культури і режиму[58]. Для тих, хто перебував за колючим дротом, ці деталі коштували життя, здоров’я, можливості виживання.

Насправді у спогадах тих, хто вижив у нацистських і радянських таборах, найбільше впадають в око відмінності між пережитим ними, а не відмінності між двома табірними системами. Кожна історія має свої унікальні риси, кожен табір мав для різних людей свої власні муки. У Німеччині могли загинути через жорстокість охоронців, у Росії — від відчаю. В Освенцімі могли загинути в газовій камері, на Колимі — замерзнути у снігах. Можна було загинути у німецькому лісі чи у сибірській пустці, можна було загинути через нещасний випадок на шахті чи померти в телячому вагоні. Але зрештою історія країни була історією життя конкретних людей.

ЧАСТИНА I

ПОХОДЖЕННЯ ГУЛАГу

1917–1939

Розділ 1

БІЛЬШОВИКИ. ПОЧАТОК

Но разбит твой позвоночник,

Мой прекрасный жалкий век!

И с бессмысленной улыбкой

Вспять глядишь, жесток и слаб,

Словно зверь, когда-то гибкий,

На следы своих же лап.

Осип Мандельштам. Век.[59]

Одна з цілей моїх спогадів — розвіяти міф про те, що найжорстокіший час репресій настав у 1936–1937 роках. Я думаю, що в майбутньому статистика арештів і розстрілів покаже, що хвиля арештів, страт, заслань насунулася вже з початку 1918 року, ще до офіційного оголошення восени того року «червоного терору»…

Дмитро Ліхачов. Спогади.[60]

1917 року Росією прокотилося дві хвилі Революції, змівши на своєму шляху російське суспільство, наче безліч карткових будиночків. Після зречення у лютому царя Миколи II виявилося, що зупинити чи контролювати події вкрай тяжко. Олександр Керенський, голова першого післяреволюційного Тимчасового уряду, пізніше писав, що у порожнечі, яка прийшла за падінням старого режиму, «всі існуючі політичні і тактичні програми, хоч якими сміливими і продуманими вони були, виявилися безцільно і безплідно підвішеними в повітрі»[61].

Але, незважаючи на слабкість Тимчасового уряду, незважаючи на масштаби масового невдоволення, незважаючи на гнів і роздратування згубними наслідками Першої світової війни, мало хто очікував, що влада потрапить до рук більшовиків, однієї з кількох радикальних соціалістичних партій, які вимагали ще швидших змін. За межами Росії більшовики були майже невідомі. Настрої за кордоном дуже добре ілюструє така розповідь: 1917 року один чиновник забігає до кабінету міністра закордонних справ Австрії і кричить: «Ваше превосходительство, в Росії революція!» Міністр презирливо чмихає: «Хто в Росії може зробити революцію? Напевно ж, не герр Троцький з "Кафе Централь"!»

Якщо більшовики були оповиті таємницею, то їхній лідер Володимир Ілліч Ульянов — людина, яку світ пізніше знатиме за його революційним псевдонімом «Ленін», — був ще таємничіший. Під час свого багаторічного життя в еміграції він здобув визнання за блискучий розум, проте водночас у багатьох він викликав антипатію через свою нетерпимість і схильність до групівщини. Він часто сварився з іншими лідерами соціалістів і перетворював незначні розбіжності щодо, здавалося б, дрібних догматичних питань на серйозні конфлікти[62].

У перші місяці після Лютневої революції Ленін далеко не був незаперечним авторитетом навіть у власній партії. Навіть у середині жовтня 1917 року кілька провідних більшовиків виступали проти його плану здійснення державного перевороту і повалення Тимчасового уряду, твердячи, що партія не готова до взяття влади і ще не має достатньої підтримки народу. Однак у цьому конфлікті він здобув перемогу, і 25 жовтня переворот відбувся. Під впливом ленінських закликів натовп захопив Зимовий палац. Більшовики арештували міністрів Тимчасового уряду. За лічені години Ленін став лідером країни, яку він перейменував у Радянську Росію.

Та хоча Ленін і здобув владу, його критики-однопартійці теж не зовсім помилялися. Більшовики і справді були кричуще непідготовлені. У результаті більшість перших їхніх рішень, зокрема і про створення однопартійної системи, приймалися виключно у порядку реакції на вимоги поточного моменту. Вони справді мали дуже слабку підтримку в народі й майже відразу почали вести криваву громадянську війну — просто для того, щоб утримати владу. 3 1918 року, коли Біла армія старого режиму почала воювати з Червоною армією, — якою керував товариш Леніна «герр Троцький» з «Кафе Централь», — на території Росії відбуваються чи не найжорстокіші бойові сутички, які доти знала Європа. Та насильство чиниться не тільки на полях битв. Більшовики намагаються придушувати політичний та інтелектуальний опір у будь-яких його формах, нападаючи не тільки на представників старого режиму, а й на інших соціалістів — меншовиків, анархістів, соціалістів-революціонерів. Якусь подобу миру в Радянській державі було встановлено тільки 1921 року[63].

На цьому фоні імпровізацій та насильства і з’явилися перші радянські трудові табори. Як і багато інших більшовицьких установ, створювалися