Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Від самого літа, від тієї ночі, коли на село напали вовкулаки, Опенько й словом не обмінявся з Мишею. Бо коли він, Опенько, опинивсь у скрутній ситуації, коли його драбина зламалася, а вулицею мчало на нього не менше десятка велетенських розлючених тварюк, Миша відмовився спустити драбину і спасти сусіда. Просто випадковість, що Опенькові вдалося врятуватися. Таке не прощають. Тож коли Помидора заговорила про те, про що вона весь час теревенить по цілому селу, — як її Миша мало не десяток вовкулаків перестріляв, — старий мисливець не міг мовчати.

— Чи я не бачив… — устиг він додати, перш ніж Помидора урвала його.

— Ой, сусіде, що ж ви там могли бачити! Ви ж усеньку ніч пролежали долілиць зі стрілою в цій… як її… І це, мабуть, так боляче, так боляче! — вона притулила долоні до своїх рум’яних щічок. — Страшно навіть уявити. Дякувати хоч, ніхто, крім нас із Мишею, не бачив. Бо народ — ви ж знаєте, Опеньку, — таке вже понесе по селу!.. Що такий заслужений і досвідчений мисливець, як ви, — і своєю ж стрілою собі влучили в цю… як її… Ой, я за вас тоді такого жаху натерпілася, краще не згадувати. А вже як малій Марічці свою… ту… показували…

Опенько скреготнув зубами. Він єдиний бачив справжні «подвиги» Миші. Досі нікому не розповів, бо що ж тут розповідати — всі й так знають, хто такий Миша. А тепер виходить, що й далі нікому розповідати не можна. Бо ж справді: якщо ця осоружна Помидора понесе по селу, як він своєю стрілою влучив собі в гепу… То вже не відмиєшся до кінця днів.

Не попрощавшись, старий мисливець розвернувся й побрівшу свій двір. По дорозі ще подумав, що ту його біду не тільки Помидора бачила. Мала Марічка налила йому тоді чогось на рану, й та миттю чудодійно загоїлася. Тоді перед дитиною було соромно. Але старий знав, що від неї ніяких чуток по селу не піде. Він іще хвилювався: чи бачила те Помидора, чи ні. Виходить, не тільки бачила, а й здогадалася, як використати собі на користь. Чи не собі, а Миші — яка різниця.

— Куди ж ви, сусіде? — загукала йому в спину Помидора. — Тільки почали балакати, а ви вже й ідете! Нічого з вашим зайцем не станеться. Зачекайте!

Однак Опенько й не озирнувся.

Мишин план

Двері рішуче відчинилися, й на порозі виник Миша.

— Можеш не вставати, — по-хазяйськи поблажливо кинув він господарю, й Лисий зробив над собою зусилля, щоб не розсміятися. Хоч це й було дотепно, та хлопець не був упевнений, що гість справді жартує.

Взагалі він зрадів Мишиному приходу. Якось так склалося, що вони не бачилися від самого літа, від тих зборів перед нападом вовкулаків. Хоч сам Лисий і не чув тодішнього Мишиного виступу, однак Леля й Василько йому все детально переповідали, тож він знав усе так, ніби чув на власні вуха. Знав, що Миша був проти підготовки до нападу вовкулаків, натомість вимагав, щоб діти залишили село, хоч і усвідомлював, що для них це означало певну смерть: узимку в лісі ніхто не виживе, що вже казати про дітей від шести до тринадцяти років… Лисий знав, що Миша тоді мало не переконав усіх односельців, і тільки втручання Бороди змусило людей прислухатися до свого сумління й присоромити Мишу. Хлопець здогадувався, що гість увесь цей час картався за свою тодішню поведінку, що йому було соромно. Тому треба було б піти до нього, порозумітися, пояснити, що він, Лисий, не лихий на нього, Мишу, що їм і далі жити в одному селі, тож краще жити по-людськи.

І те, що Миша набрався рішучості й прийшов сам, було дуже добре. Треба тільки так побудувати розмову, щоб не вийшло, ніби Миша мусить вибачатися, рвати на собі волосся чи посипати голову попелом.

— Проходьте, дядьку Мишо, сідайте.

— Невеликий пан, і постояти можу, — відповів Миша, пройшов до столу й сів на лаву. — То які в тебе міркування?

Лисий розгубився. Міркувань у нього було чимало, тільки от які саме гість має на увазі?

— Та тепер усі міркування, мабуть, як і в кожного, — про Каченю.

— Лисий, ти ж знаєш, що я не про це.

— А про що, дядьку?

— Ясно про що, про вовкулаків.

— Та з вовкулаками якраз усе нормально, — відповів Лисий, досі не розуміючи, куди Миша хилить. — Перебили їх, та й вже. Не в них річ.

— А в чому ж? — Миша спитав так, наче насправді йому не так уже й цікава відповідь, ніби ця відповідь — він це добре розуміє — тільки спосіб відкласти головну розмову.

Лисий нараз усвідомив, що з Мишою він ніколи не був добре знайомий. Жив той на дальньому кутку, майже не перетиналися. До лісу ходив рідко. Чим займався? То його справа. От і тепер — більш як півроку не бачилися, й нічого. Тому розмовляти з ним було дуже важко, Лисий ніяк не міг підібрати потрібної інтонації, він весь час почувався так, ніби співрозмовник його в чомусь підозрює й ставить запитання не заради відповіді, а щоб підловити на чомусь. Дурниця, звичайно. На чому його ловити? І в чому підозрювати?

Така балачка — зовсім не той випадок, коли треба розкривати душу. І все ж Лисий вирішив бути щирим, розповісти Миші все, що знав і про що справді невпинно думав останнім часом.

— От дивіться. — (Слухаючи, Миша дивився не на співрозмовника, а в куток кімнати, ніби чекаючи, коли хлопець закінчить говорити про нецікаве). — Перше: в тому селі, де ми були з Лелею та Марічкою, на камені було написано про «неміряну й конечну черву» що нашле кару на… Ну, на них. Далі. Василько в лісі бачив велетенську кількість синіх черв’яків, що лізли з землі до нього на дерево. Це друге. Третє. Коли Люба збиралася робити пастки, наводити свою темряву на ямки в землі, вона наказувала Пластунові забрати й винести подалі курей. Яр біля річки, від якого пішла сліпа пожежа, також закритий тією ж темрявою. Я в цьому, щоправда, не впевнений, але схоже на те. Розумієте? Тобто виходить, що, перестрілявши вовкулаків, ми тільки відклали перемогу. Треба якось знайти шлях до цієї черви…

— Закінчив? — урвав його Миша. — Тепер послухай мене, дорослого й досвідченого чоловіка. Що там написано на