Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06"

Його очі були створені для того, щоб бачити, але їх занадто приваблювала вічно мінлива панорама світу і не мав він часу дивитись на самого себе. Він побачив обличчя юнака років двадцяти, але, не звикши думати про гною зовнішність, ніяк не міг вирішити, вродливе воно чи ні. Над крутим чолом лежала хвиляста темно-каштанова чуприна. Кучері його подобались жінкам, вони любили гладити їх і пестливо розчісувати пальцями. Але на своє волосся, як на щось не варте її уваги, він ледве глянув, а довго й замислено вдивлявся у високе і широке чоло, силкуючись збагнути, що за ним криється. Який у нього мозок? — настирливо лізли думки. — На що він здатний? Куди його допровадить? І чи аж до неї?

Він питав себе, чи видно душу за цими сталево-сірими очима, що часто ставали зовсім блакитними, напоєні солоним подихом облитого сонцем моря. Він хотів знати, якими його очі видаються їй. Пробував уявити, як вона дивиться йому в вічі, і не міг. Він легко міг вчутися в іншу людину, але таку, чиє життя знав. А як жила вона, Мартін не знав. Вона — це диво й таємниця; хіба міг він угадати хоч одну її думку? Принаймні, виснував він, його очі чесні, з них не проглядає лукавство а чи підлість. Його вразила темна барва обличчя, — ніколи він не думав, що воно може бути аж таке чорне. Мартін засукав рукав сорочки й порівняв білу шкіру передпліччя з лицем. Ні, все-таки він білий. Але руки теж були засмаглі. Тоді він зігнув руку і, напружуючи м’язи, подивився на шкіру, де її зовсім не торкнулося сонце. Тут вона була дуже біла. Він засміявся, уявивши, що це бронзове обличчя в дзеркалі колись теж було біле. Він і гадки не мав, що в світі небагато жінок могло б похвалитися такою білою та ніжною шкірою, як у нього там, де її не обпалило сонце.

Рот у нього був би зовсім як у херувима, якби він не мав звички, розсердившись, стулювати міцно губи, часом так міцно, що вони робилися тверді й суворі, майже аскетичні. Це були губи бійця й коханця. Вони могли всмак упиватися розкошами життя, але вміли й ставати владними й рішучими. Масивні підборіддя й щелепи підкреслювали цю енергійність та завзяття. Сила врівноважувала в ньому чуттєвість і спонукала любити здорову красу й відповідати на здорові почуття. З-поміж губ виглядали зуби, які ніколи не знали і не потребували послуг дантиста. Білі, міцні й рівні, вирішив Мартін, розглядаючи зуби. Але раптом він занепокоївся. Десь у заглибинах мозку ворухнулась невиразна згадка про те, що деякі люди щодня чистять зуби. Це люди з вищих кіл, з її товариства. Вона, певно, теж кожен день це робить. Що вона подумає про нього, коли довідається, що він за все своє життя ані разу не чистив зубів? І тут таки постановив собі купити щітку й привчитися до цього. Почне вже від завтра. Здобути її не можна самими геройськими вчинками. Треба переробити себе в усьому, навіть чистити зуби й носити крохмальний комірець, хоч у ньому він завше почувався немов позбавленим волі.

Він підняв руку і потер пальцем мозолясту долоню: здавалося, бруд так в’ївся в шкіру, що його ніякою щіткою не вишкребти. А в неї яка ж долоня! На саму згадку по тілу в нього пробігло приємне тремтіння. Подібна вона до трояндової пелюстки, а свіжа й м’яка, наче сніжинка. Він ніколи не думав, що жіноча рука буває така ніжна. Яке щастя, коли така рука приголубить! Мартін упіймав себе на цій думці і винувато почервонів. Сором так думати про неї. Це принижувало її духовну красу. Вона — блідий, прозорий дух, далекий від усього тілесного; і все-таки він не міг забути про ніжність її долоні. Він звик до шорстких мозолястих рук фабричних дівчат та жінок. Він, звісно, знав, чого руки в них такі згрубілі. Але її руки… Вони ніжні, бо ніколи не знали ніякої роботи. Між ним і нею розступилася безодня, коли він подумав, що є люди, яким не треба заробляти собі на життя. Нараз він побачив усю цю аристократію нероб, що постала перед ним в образі пишної і могутньої бронзової статуї на тлі стіни. Вій сам працював усе життя, — перші його спогади пов'язані з працею, і вся родина його теж працювала. Або ось Гертруда. Руки в неї або шкарубкі від нескінченної хатньої роботи, або розпухлій червоні, наче варене м’ясо, під прання. А його друга сестра, Мерієн? Цього літа вона працювала на консервному заводі, і її маленькі гарненькі рученята геть укрилися порізами від ножів, якими крають помідори. А минулої зими на картонажній фабриці машиною їй відтяло кінчики двох пальців. Він пригадав шкарубкі руки матері, як вона лежала в труні. Батько теж працював до останнього дня; коли він помер, мозолі на ного руках були в півдюйма завгрубшки. А в неї руки НІЖНІ, і в її матері, і в братів. Це блиснуло йому несподівано, як страшний доказ їхньої належності до вищої касти і тієї величезної віддалі, що лежать поміж нею І ним.

Гірко посміхаючись, він знову сів на ліжко і роззув, нарешті, черевики. Ото дурень! Сп’янів від жіночого личка й білих м’яких рученят. І вмить перед його очима на Орудній стіні виринуло ще одне видиво. Ніч. Він стоїть перед похмурим будинком з дешевими кімнатами у лондонському Іст-Енді, а поруч нього — Марджі, маленьке фабричне дівча, років п’ятнадцяти. Він проводжає її додому після вечірки. Вона живе в цій похмурій брудній оселі, гіршій навіть за хлів. Він подає їй на прощання руку, але вона підставляє губи для поцілунку. Йому не тчеться цілувати її, він її якось боїться. Тоді вона хапає Ного пі руку й гарячково стискає. Мартін відчуває шорсткість її долоні на своїй руці, і його раптом заливає могутня хвиля жалю. Він бачить її сумні, голодні очі, бачить кволеньке тіло, для якого несподівано скінчилася нора дитинства й настала страшна, жорстока зрілість. У пориві співчуття він обіймає дівчину й цілує в губи. У пухах бринить її радісний скрик, і він відчуває, як вона притуляється до нього, немов кошеня. Бідне, голодне малятко!

Він вдивлявся в тінь давноминулого, схвильований інк само, як тієї ночі, коли дівчина пригорнулася до нього, і серце його розтануло з жалю. Як тоді сіро було довкруг, і на брудне каміння тротуару сіявся дощ. І враз на стіні спалахнуло променисте сяйво, і,