Читати книгу - "Чорне Сонце"

«Мам, – сказав Хома, – я не вернуся додому…»

А потім він упав.

Вони трійкою зайшли до порожнього будинку.

Хома й Аксьон – друзі-нерозлийвода – та однокурсник Хоми Сократ. Вони завжди трималися трійкою. Так працювали і в цьому секторі.

Їхній десятник Танцюрист бачив, як вони вийшли з будинку. Там було начебто чисто. Танцюрист із двома хлопцями рушили до них.

Хома підійшов до металевих воріт і спробував їх відчинити. Вони не піддавалися.

І тут зовсім поруч упала граната. Вона вдарилася об цоколь будинку й відкотилася прямо до них. Ніхто й не помітив, звідкіля вона прилетіла. Хома стрибнув до гранати, і хтозна, що він тоді подумав, бо думати не було коли. Хома впав, накрив гранату собою. Дехто не встиг навіть зрозуміти, чому він так зробив. Це вже потім усім розвиднилося.

Але Хома був тонкий, худенький. Його навіть не вистачило, щоб щільно закрити гранату. Щоб заховати від вибуху всіх.

Один осколок вирвався з-під Хоми і влучив Аксьонові в око. Ще один поцілив Сократа в ногу. Але він, Сократ, ударив з кулемета в той бік, звідки прилетіла граната.

Хома лежав біля металевих воріт. Танцюрист підбіг, ухопив його за руку, шарпнув і зрозумів, що Хома мертвий.

Сократ строчив з кулемета. Потім його палець завмер на спусковому гачку. Вулицею, у нього перед носом, хтось промчав на мотоциклі, обсадившись дітьми. Так вони часто робили. Затуляться дітьми, а ти хочеш – стріляй, хочеш – ні.

Десь стояв божевільний крик, і невідомо було, з якого боку кричать:

«Воду давай! Давай воду!!!»

Яку воду? Кому? Навіщо?

Підбігли хлопці, щоб винести Хому й Аксьона. Цього чекали два сепари, котрі вихопилися із сусіднього будинку. Зі зведеними до стрільби автоматами, вони були впевнені, що заскочать наших зненацька. Але хлопців прикривав Санітар з ручним кулеметом. Короткою чергою він скосив обох.

Поранення в око для Аксьона було смертельне. Ще трохи – і він піде до свого товариша Хоми. Доля вирішила, що якщо вже друзі-нерозлийвода, то нерозлийвода навіки.

А перед тим його, ще живого, візьме на руки комбат.

– Аксьон… Аксьончик…

І його лице – тверде незворушне лице комбата – збіліє на крейду.

У сусідньому дворі росла слива. Саме достигла. Дерево було обліплене чорними плодами. Чому їх ніхто не зривав?

«Воду давай! Давай воду!!!»

Вибухи стрясали землею вже тут і там, кулі чухрали на деревах гілля і листя, а сливи не падали. Не знаю, що мені сталося. Я підійшов, зірвав одну – круглу, чорну, солодку, як мед. Світ крутився довкола мене, а я стояв і їв – може, востаннє в житті? – чорну сливу. І стояло наді мною високо в зеніті сонце, я дивився на нього і зовсім не мружився, бо воно не пекло, не палило і вже не світило. Сонце було чорне. Воно увійшло у Сварогову ніч, увійшло в саму серцевину ночі Сварога.

Потім ми бігли до КамАЗів. Наш комбат розкусив ту аферу і дав наказ відійти. Ще далеко було до блокади, а він розгадав підготовлену пастку: мужики, відходимо. Але ми не відходили, ми бігли, бігли, бігли, і в один КамАЗ помістилася вся наша чота, тридцять «мужиків» напхалося в кузов, наче їх туди хто втрамбував, і машина помчала – ми дізналися вже пізніше – через заміноване поле в бік Виноградного.

А тепер скажіть мені, панове ідеологи, панове астрологи, панове мінери-сапери, та й ви, генерали, ну ж бо, скажіть мені, чия рука і чия воля провела нас через оте полечко-поле, так нашпиговане мінами, як буває лише нашпигована весняна рілля бараболею?

Не знаєте? Тоді мовчіть. Колись, як будемо живі, я вам скажу.

Ми їхали довго, від Іловайська до нашої бази далеко, але ще й там, навіть після лежання у прохолодній воді Озівського моря, волосся на мені стирчало, як дріт.

5

Ми з Єгерем поїхали на «козі» до Маріуполя. «Козою» ми називаємо наш пошарпаний пікап «мітсубісі», що колись був червоного кольору, а тепер став плямисто-гнідим. У кількох місцях на ньому можна знайти круглі дірочки, але то звичні прикмети нашого часу.

Кермував «козою» Єгер і, за великим рахунком, віз він до Маріуполя не кого-небудь, а політвиховника полку «Азов» (уже не батальйону, а полку) Маляра, котрий їхав до міста у справі державної ваги.

Відтоді, як я перебрав на себе місію політвиховника, моя дорога часто пролягала до Маріуполя. Можна сказати, що я взяв це місто під свою особисту опіку. Уже другого дня після мого призначення я поїхав до маріупольського театру, який чомусь називався Донецьким академічним російським драматичним театром. Спершу я подумав, що це якась донецька трупа перебралася до Маріуполя на час війни, аж ні – виявляється, цей мистецький заклад давно називався Донецьким обласним театром, хоч стояв він у славному місті Маріуполі, як і годиться, на Театральній площі. Ну, так, якби наш скромний Криворізький театр драми і музичної комедії імені Тараса Шевченка називався Дніпропетровським. Але не про те мова.

Мова про те, що я ще під час взяття Маріуполя завважив цю небуденну споруду з чотириколонним портиком і дав собі слово, що колись неодмінно сюди завітаю.

Єгер підігнав «козу» до самого портика і, як завжди, засумнівався:

– Може, вдвох зайдемо?

– Ні, – сказав я. – Не треба лякати людей.

Потім зайшов до театру і швидко знайшов кабінет директора.

У передпокої за столом сиділа миловидна дівчина, яка округлила на мене більше налякані, ніж здивовані очі.

– Ви куда?

– Туда, – сказав я і, не чекаючи запрошення, зайшов до директора, котрий, на диво, виявився на робочому місці.

Він теж не зрадів моєму візиту, проте чемно підвівся з крісла. Це був уже літній сивий чоловік з короткими вусами. Він мені когось дуже нагадував, але я не міг згадати кого.

Я назвався політвиховником полку «Азов» і запитав, як до нього звертатися.

– Чекалєнко, – сказав він. – Грігорій Алєксандровіч.

«Ого! – подумав я. – Невже родич славного мецената Євгена Чикаленка, котрий любив Україну до глибини власної кишені?»

– Чєм обязан? – спитав він, наче ми з ним грали у п’єсі і йому треба було так спитати.

– Може, ми спершу сядемо?

– Да-да, канєшно!

Ми сіли, я зняв з голови мазепинку, автомат поставив між колін. Потім без зайвих передмов сказав, що мене дивує репертуар їхнього театру.

– Нє понял, – сказав він і раптом перейшов на українську. – Що вас дивує?

– У вас немає жодної української вистави.

– Он як! – Чекаленко силувано усміхнувся. – А хіба ви не знаєте, що у нас театр російської