Читати книгу - "Мáліна"

Так що ж, наприклад, панно Хитрунко? Як то було, наприклад, коли я вперше прийшов до твоєї квартири, наступного дня, тоді ми, наприклад, мали дуже сумнівний вигляд.

Я наприклад, ще ніколи не чіплявся на вулиці до незнайомої жінки, і ніколи раніше мені не спало б на думку, наприклад, що жінка така могла б одразу піти з незнайомцем, і що ж ти скажеш на це, наприклад?

Не перебільшуй!

Мені, наприклад, ще й досі не ясно, чим ти властиво займаєшся. Що, наприклад, можна робити цілий день вдома, не зрушивши з місця. Дозволь, наприклад, мені трохи над цим подумати. Ні, нічого мені розповідати не треба.

Прошу, мені це зовсім не важко!

Я, наприклад, цілком не допитливий, можеш нічого мені не казати, я лише сам собі ставлю деякі запитання, але оскільки я сам неймовірно дискретний, то не чекаю на відповідь.

Іване, та це ж не так!

А то як?

Якщо я сьогодні, наприклад, прийду додому ввечері стомлена, але буду все-таки знову чекати дзвінка, то що ти, Іване, скажеш на це, наприклад?

Краще йди спати відразу, панно Хитрунко.

Після цієї фрази Іван пішов геть.

Іван, на відміну від інших чоловіків, не зносить, коли я навмисно чекаю його дзвінка, йому присвячую час, прилаштовуюсь до його вільних годин, хоча роблю це таємно, піддаюся та думаю про його засади премудрості, бо від нього я вперше почула багато премудрих засад. Та сьогодні вже пізно, я мала зустріти Івана дорогою до пошти тієї на п’ятнадцять років раніше. Учитися ще не пізно, та яким же коротким буде той час, коли зможу застосовувати вивчене. Однак сьогодні, перш ніж засну, як він мені повелів, думаю ще про те, що тоді я була б неспроможна засвоїти цей урок у повному обсязі.

Телефон дзвонить, туркоче, бринить, я рвучко кидаюся до нього, хочу сказати «алло», бо це може бути Іван, але потім без слів кладу трубку, бо сьогодні не маю дозволу на останній дзвінок.

Телефон задзвонив іще раз, та відразу замовкнув, хтось дзвонив обережно, може, це був Іван, це міг бути лише Іван, та я не хочу вмирати, ні ще, якщо це справді Іван, то нехай він мною буде вдоволений, нехай думає, що я давно уже сплю.

Однак сьогодні курю, чекаю й курю недалеко від телефону до півночі, підношу трубку, Іван питає, і я озиваюсь.

Зараз, я тільки візьму попільничку

Хвильку, я теж

Ти також прикурюєш

Ось. Так. Ні, не виходить

Ти сірників не маєш?

Маю, останній, ні, прикурю від свічки

Ти також це чуєш? Якісь звуки на лінії

І телефон нераз має якісь свої примхи

Що? Хтось весь час підключається. Мухи, які?

Сказала я: примхи, нічого такого, перша літера «п»

Не розумію, нащо тобі мухи

Вибач, це слово було злощасним

Чому злощасним, про що ти?

Нічого, але якщо часто повторюєш одне і те ж слово

Але навіть якщо чотири особи розмовляють одна поза другою, я розрізняю голос Івана, і доки чую його та знаю, що він чує мене, живу. Доки телефон, якщо ми й змушені перервати розмову, знову дзвонитиме, пронизливо бити на сполох, дзеленчати, шаліти, часом на тон голосніше, часом на кілька тихіше, коли грюкаєш холодильником, грамофон умикаєш чи набираєш воду до ванни, а він все кличе та кличе (і хто його знає, на що здатен оцей телефон і як ще назвати оці його напади?), доки, однак, він приносить до мене голос Івана, байдуже чи розуміємо ми одне одного, ледь розуміємо, або вже і зовсім не розуміємо, бо віденська телефонна мережа виходить часом із ладу, мені все байдуже, навіть те, що він мав би казати; і, переповнена тим чеканням, напівжива, напівмертва, я починаю знову з «алло?» Лиш Іван не знає цього, він дзвонить або не дзвонить, — і, все-таки, дзвонить.

Як мило, що ти мені

Мило, що значить мило?

Просто так. Це з твого боку мило

А я вклякаю внизу, на підлозі, перед самим телефоном і маю надію, що Маліна ніколи не застане мене зненацька в такому положенні, він не повинен бачити, як я падаю долі перед цим телефоном, мов якийсь мусульманин на молитовний килим, і притискаюсь чолом до паркету.

Чи могла б ти трохи чіткіше

Сталося щось із трубкою, так уже краще?

А ти, які маєш плани?

Я? Так, нічого важливого

Мої Мекка й Єрусалим! Значить, я обрана серед усіх абонентів, які користуються телефоном, мене вибирають, набирають мої 72 31 44, Іван уже може напам’ять знайти мене на кожному телефонному дискові, і мій номер він знаходить рішучіше, ніж волосся моє та мої вуста, мою руку.

Я, сьогодні, увечері?

Ні, якщо ти не можеш

Але ж ти вже

Так, але туди я не хочу

Однак я вважаю це, вибач

Кажу ж тобі, це не має жодного

Краще піди, бо я зовсім забув

Отож, забув. Отож, ти

Тоді вже до завтра, на добраніч тобі!

Отже, він часу не має, і телефонна трубка видається холодна, мов лід, так, мов вона не з пластмаси, а із металу, вона повзе до моєї скроні, я чую, як він кладе на місце свою, і в мені наростає бажання, щоб звук цей був пострілом, коротким, швидким, щоб усе це скінчилось, я не хочу, щоб Іван був такий, як сьогодні, і щоб так було далі, я хочу кінця. Я кладу трубку, далі лишаюся на колінах, насилу дістаюся до крісла-гойдалки й беру зі стола якусь книжку: КОСМІЧНИЙ ПОЛІТ — КУДИ? Гарячково читаю, що за безглуздя, він же дзвонив, він теж хотів, щоб вийшло інакше, а я маю звикнути, що він не все каже, як і я не завжди все кажу, розділ закінчився, місяць підкорено, я згрібаю листи на столі у вітальні, щоб вони Маліну не дратували, перечитую їх іще раз у кабінеті, кладу до стосу вчорашніх, перебираю папки, ДУЖЕ ТЕРМІНОВО, ТЕРМІНОВО, ЗАПРОШЕННЯ, ВІДМОВИ, КВИТАНЦІЇ, НЕОПЛАЧЕНІ РАХУНКИ, ОПЛАЧЕНІ РАХУНКИ, КВАРТИРА, однак не можу знайти папки без назви, тієї, яка мені особливо потрібна, раптом лунає дзвінок телефону, без жодного сумніву на цілий тон голосніше, це міжміська розмова, я мало що не кричу гарячково й привітно, не знаю, що говорю і з ким я маю там