Читати книгу - "Крадійка книжок"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ходіть, ви двоє, - покликав Курт (найстарший із дітей Штайнерів), і Руді та Лізель швиденько підійшли до нього.
У школі Руді навмисне вишукував Лізель під час перерви. Йому було байдуже, що там казали інші про тупість новенької. Він був із нею від самого початку і буде з нею потім, коли вона вибухне образою. Проте він не буде безкорисливим.
ГІРШИМ ЗА ХЛОПЦЯ, ЯКИЙ ВАС НЕНАВИДИТЬ,
може бути хіба хлопець, який вас любить.
Наприкінці квітня, повернувшись зі школи, Руді і Лізель вешталися Небесною вулицею і чекали, поки усі зберуться, щоб пограти у футбол. Вони прийшли трохи раніше, тож інших дітей іще не було. На вулиці був лише лайливий Пфіффікус.
— Дивись! — показав Руді.
ПОРТРЕТ ПФІФФІКУСА
Хирлявий.
Біле волосся.
Чорний дощовик, бурі штани, розлізлі черевики і язик — та ще й неабиякий.
— Гей, Пфіффікусе!
Коли фігура віддалік озирнулася, Руді засвистів.
Старигань випростався й одразу ж взявся лаятися, і то з такою люттю, що її гріх не назвати винятковим талантом. Ніхто не знав, яке було його справжнє ім’я, а якщо й знали, то ніколи його не називали. Всі кликали його Пфіффікус, бо таке ім’я пасує тому, хто полюбляє свистіти, а Пфіффікус свистіти таки любив. Він постійно насвистував мелодію, відому як «Марш Радецького»[18], і всі діти Молькінґа, викрикнувши його ім’я, починали насвистувати ту мелодію. Отоді Пфіффікус забував про свою звичну манеру ходити (нахил уперед, великі розмашисті кроки, руки за спиною дощовика) і, вмить випроставшись, заходився сипати лайкою. Відтак ілюзія сумирності розбивалася на друзки, а його голос вивергав лють.
Цього разу Лізель автоматично повторила кепкування Руді.
— Пфіффікус! — вигукнула вона, миттєво опановуючи відповідну жорстокість, якої, скидається на те, потребує дитинство. Свистіла вона жахливо, та зараз не було часу вчитися.
Він побіг за ними, викрикуючи прокльони. Почав він із Geh — scheissen[19], а далі пішли міцніші слівця. Спершу всю свою лайку він спрямував на хлопчика, а тоді перейшов і до Лізель.
— Ти, мала шльондра! — ревів він. Його слова врізалися їй у спину. — Раніше я тебе тут не бачив!
Уявіть собі: назвати десятилітню дівчинку шльондрою. Отакий він був, той Пфіффікус. Багато хто вважав, що вони з пані Гольцапфель були б пречудовою парою.
— Ану поверніться! — останні слова, які долетіли до них, коли вони бігли. А добігли вони аж до Мюнхенської вулиці.
— Біжімо, — промовив Руді, щойно перевів подих. — Он туди, вже недалеко.
Він привів її на «Овал Губерта», де стався випадок із Джессі Овенсом, і вони стояли там, запхавши руки в кишені. Бігова доріжка витягнулася перед ними. Тут могло статися лише одне. І Руді почав.
— Сто метрів, — під’юджував він. — Б’юся об заклад, що я тебе пережену.
Лізель із ним не погодилася.
— А я кажу, що не переженеш.
— То на що закладемося, мала Saumensch ? Маєш якісь гроші?
— Звідки? А ти маєш?
— Не маю. — Але в Руді вже з’явилася ідея. У ньому прокинувся ловелас. — Якщо я переможу, то я тебе поцілую. — Він схилився і почав закочувати штани.
Лізель, м’яко кажучи, стривожилась.
— Нащо тобі мене цілувати? Я ж брудна.
- І я брудний. — Руді справді не розумів, чому трохи грязюки має стати йому на заваді. Вони обоє вже давненько не купалися.
Дівчинка думала про це, оглядаючи худі ноги свого суперника. Вони були такими ж худими, як і її власні. Йому нізащо мене не перегнати, подумала вона. І серйозно кивнула. Домовились.
— Ти можеш поцілувати мене, якщо виграєш. Але якщо виграю я, то мені більше не доведеться стояти на воротах.
Руді обдумав пропозицію.
— Справедливо. — І вони потисли руки.
Небо було темним, його затягнуло імлою, а на землю вже опускалися дрібні крупинки дощу.
Бігова доріжка була болотистішою, ніж здавалася на перший погляд.
Бігуни приготувалися.
Замість стартового пострілу Руді підкинув камінця. Коли той упав на землю, обоє побігли.
— Я навіть не бачу, де фініш, — поскаржилась Лізель.
— А я бачу?
Камінь вгруз у землю.
Вони бігли пліч-о-пліч, штовхаючись ліктями, намагаючись вирватися вперед. Слизька земля чвакотіла під ногами, а за якихось двадцять метрів до фінішу обоє розпласталися у грязюці.
- Ісус, Марія і Йосип! — викрикнув Руді. — Я весь у цьому лайні.
— Це не лайно, — виправила Лізель, — це грязюка. — Проте вона теж не була цілком певна.
Вони проїхали ще метрів зо п’ять до фінішу.
— То що, нічия?
Руді глянув на неї — усюди його гострі зуби і витрішкуваті блакитні очі. Півобличчя вимазано грязюкою.
— Якщо нічия, я все одно отримаю свій поцілунок?
— Ще чого! — Лізель підвелася і змахнула трохи грязюки зі своєї куртки.
— Я не поставлю тебе на ворота.
— Та пропади ти з тими воротами!
Вони поверталися на Небесну вулицю, і Руді застеріг її.
— Колись, Лізель, — сказав він, — тобі самій страшенно захочеться мене поцілувати.
Та Лізель знала своє.
Вона поклялася.
Допоки вони з Руді Штайнером житимуть на цьому світі, вона ніколи не поцілує того жалюгідного брудного Saukerl’я. Не сьогодні — це точно. Зараз у неї важливіші справи. Вона оглянула свою заболочену одежу і констатувала очевидне:
— Вона мене вб’є.
Вона — це, звичайно ж, Роза Губерманн, також відома як мама, і вона таки справді ледь її не вбила. Слово Saumensch ні на мить не покидало дівчинку у процесі здійснення покарання. Роза перемолола її на фарш.
Випадок із Джессі Овенсом
Як ми з вами знаємо, Лізель іще не було на Небесній вулиці, коли Руді витворив свій ганебний дитячий подвиг. Одначе, коли вона озиралася, їй здавалося, що вона таки була там. У своїх спогадах Лізель якимось дивом стояла серед уявних вболівальників. Ніхто не розповідав їй про той випадок, та Руді, безперечно, компенсував це з надлишком, тож, коли вона почала пригадувати свою історію, випадок із Джессі Овенсом був такою ж частиною розповіді, як і все, що вона бачила на власні очі.
Був 1936 рік. Олімпійські ігри. Ігри Гітлера.
Джессі Овенс щойно закінчив естафету 4х100 метрів і виграв свою четверту золоту медаль. По всьому світу гомоніли про те, що він неповноцінна людина, бо темношкірий, і саме тому Гітлер відмовився потиснути йому руку. Та навіть найзатятіші расисти Німеччини захоплювалися досягненнями Овенса, і слава про його перемоги просочилася крізь шпарини. Але ніхто не захоплювався ним так, як Руді Штайнер.
Усе його сімейство зібралося у вітальні, а він прошмигнув повз і вийшов на кухню. Там вигріб трохи вугілля з печі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крадійка книжок», після закриття браузера.