Читати книгу - "Мости округу Медісон"

— Що саме ви робите? Я маю на увазі фотографію.

Він глянув на свою цигарку й тихо заговорив:

— Я працюю за контрактом, знімаю… той, фотографую пейзажі для «Нейшенел джіоґрафік», і це забирає чимало мого часу. Я народжую ідеї, продаю їх журналові й роблю знімки. Або редакції самій спадає щось на думку, і тоді вони телефонують мені. Можливостей для творчого самовияву тут, звісно ж, небагато, бо це досить консервативне видання. Але платня цілком пристойна. Невелика, проте стабільна. Решту часу я пишу й фотографую на власний розсуд і надсилаю свої твори до інших журналів. Якщо стає зовсім скрутно, то я виконую корпоративну роботу, хоч, на мою думку, вона дуже обмежує. Коли-не-коли пишу вірші, просто так, для себе. Іноді я намагаюся писати й коротеньку прозу, однак не відчуваю потягу до цього. Я живу на північ від Сієтла і трохи працюю в тому районі. Люблю фотографувати рибальські човни, індіанські поселення та пейзажі. «Нейшенел джіоґрафік» частенько відряджає мене кудись на кілька місяців — наприклад, до Амазонії чи в пустелі Північної Африки. Зазвичай я літаю на такі завдання й беру автомобіль напрокат. Але часом мені хочеться проїхатися своєю машиною й розвідати, де і що можна познімати. Я прокотив уздовж узбережжя озера Верхнього, а назад хочу поїхати через Чорні пагорби. А що робите ви?

Питання заскочило Франческу зненацька, і вона на мить розгубилася.

— О Господи, нічого навіть подібного до ваших пригод! Я маю ступінь із порівняльного літературознавства. Коли тисяча дев’ятсот сорок шостого року я приїхала до Вінтерсета, тут бракувало вчителів. А я була одружена з місцевим мешканцем, до того ж ветераном війни, і мою кандидатуру визнали за прийнятну. Я здобула сертифікат викладача й кілька років викладала англійську мову в середній школі. Проте Річардові не подобалося, що я працюю. Він сказав, що може утримувати родину сам і працювати мені не треба, бо в нас підростало двоє дітей. Тож я покинула роботу і стала повноцінною фермерською дружиною. Ось і все.

Франческа помітила, що його склянка вже майже порожня, і долила йому ще чаю.

— Дякую. Вам подобається в Айові?

Для Франчески настав момент істини. Вона зрозуміла це відразу. Зазвичай на таке питання вона відповідала так: «Авжеж, тут чудове місце. Спокійне. І люди по-справжньому приємні».

Але цього разу вона замислилася.

— Можна мені ще одну цигарку?

І знов пачка «Кемел», клацання запальнички, легкий дотик до його руки. Сонячне проміння переповзло на задній ґанок і освітило собаку, який устав і відійшов у затінок. Уперше Франческа глянула Робертові Кінкейду в очі.

— Гадаю, я мушу відповісти: «Авжеж, тут чудове місце. Спокійне. І люди по-справжньому приємні». Це все здебільшого правда. Тут спокійно. І люди дійсно приємні до певної міри. Ми всі допомагаємо одне одному. Наприклад, якщо хтось захворіє чи дістане травму, сусіди пособляють збирати кукурудзу й овес, роблять усе, що треба. У місті всяк може залишити машину незамкненою просто на вулиці й дозволити дітям бігати скрізь, не боячись за них. Чимало доброго можна сказати про тутешніх мешканців, і я поважаю їх за всі чесноти. Однак… — вона вагалася й курила, дивлячись поверх стола на Роберта Кінкейда, — це не те, про що я мріяла замолоду.

Ось воно — признання. Слова багато років чекали на свій час, і жодного разу вона не казала їх нікому. Лише тепер — чоловікові із зеленим пікапом із Беллінгема в штаті Вашингтон.

Кілька секунд він мовчав. А тоді промовив:

— Якось я дещо начеркнув у своєму нотатнику на майбутнє. Просто їхав собі, і мені на розум спала думка. Зі мною це частенько трапляється. Вона, здається, звучить так: «Колишні мрії були добрі. Вони не здійснилися, та я радий, що мав їх». Не знаю, що та думка означає, проте десь використаю її. Мабуть, я трохи розумію, як ви почуваєтеся.

І тоді Франческа всміхнулася до нього. Уперше за багато років вона всміхалася так тепло і щиро. Інстинкти азартного гравця взяли гору над обережністю, і вона промовила:

— Чи не хочете залишитися на вечерю? Моя родина у від’їзді, тож удома не так багато їжі, але я щось зготую.

— Узагалі я добряче втомився від бакалійних крамниць і ресторанів. Це правда. І якщо це не завдасть вам великого клопоту, то я згоден.

— Ви любите свинячі відбивні? Я швидко приготую їх зі своєю городиною.

— З мене було б досить і самої городини. Я не їм м’яса. Уже дуже давно. Без ніяких причин. Просто так я почуваюся краще.

Франческа знову всміхнулася.

— У цих краях така позиція не надто популярна. Річард зі своїми друзями сказали б, що ви намагаєтеся позбавити їх засобів на прожиття. Я сама не їм багато м’яса — не знаю чому, просто байдужа до нього. Та щоразу, як я намагаюсь нагодувати родину пісною вечерею, чую гучний протест. Тож я подалась. А тепер приємно буде зготувати щось інше, для різноманіття.

— Гаразд, але не турбуйтеся так. До речі, в мене плівка лежить у холодильнику. Мушу вилити звідти талу воду й упорядкувати речі. Це забере в мене трохи часу. — Він підвівся і допив залишки чаю.

Франческа дивилася йому вслід. Гість вийшов з кухні на ґанок і спустився на подвір’я. Він не хряснув дверима з москітною сіткою, як робив усяк до нього, а причинив їх дуже м’яко. Проходячи коло собаки, Роберт присів, щоб погладити його. Той поблажливо прийняв цей знак уваги, кілька разів недбало лизнувши Кінкейдові руки.

Нагорі Франческа нашвидку прийняла ванну і, поки обсихала, дивилася поверх фіранки на подвір’я. Його валіза була відкрита, і він мився, користуючись старим ручним насосом. «Треба було сказати йому, що він може прийняти душ у будинку, якщо забажає», — подумала жінка. Адже вона хотіла це зробити, та думка про не надто близьке знайомство спинила її. А тоді, остаточно збентежившись і заплутавшись, узагалі забула щось сказати.

Однак Робертові Кінкейду доводилося митися й у гірших умовах. Поливаючись затхлою водою з цебра в непролазних хащах чи з фляги в пустелі. Тут, на подвір’ї, він роздягся до пояса, вимився й витерся, скориставшись замість мийки та рушника брудною сорочкою.

«Рушник, — дорікнула вона собі. — Рушника ж я могла йому дати».

Сонячне світло зблиснуло на його бритві, покладеній на цементну долівку позаду насоса. Жінка дивилася, як він милить і голить обличчя. І їй знову подумалося, що він таки дужий. Його не можна було назвати кремезним. Він був лише трохи вищий за метр